Забирали коней до колгоспу. Ревіли схарапуджені корови, лютували собаки, розтривожені вештанням на подвір’ї чужих людей, кричали індики. Одному індикові веселий уповноважений тут-таки відрубав голову.

– Буде на обід, – засміявся весело. – Ще б тільки бутиль самогонки десь конфіскувати.

– Ховають, бестії. Дулі знайдеш.

– Треба, щоб самі принесли.

– Не принесуть. Тюрми бояться.

– А сексоти ваші де?

– Трудно з сексотами.

– Без сексотів ще трудніше. От навіть самогонки не знаєш, де дістати. Погано працюєте, товаришу Споришенко.

Село голосило, наче переживало чийсь великий похорон. Молодиця обняла коня за шию і кричала так, що аж кінь схарапудився.

– Не дам. Беріть мене разом з ним.

– Та кому ти потрібна?

– А что, ребята, бабонька ещё ничего. Может возьмём?

Біля другої жінки вже клопотався фельшер. Приводив до тями зімлілу і сердито супив брови на все, що робилося довкола.

Де не взявся п’яний гармоніст з кількома підпилими жінками з незаможних. За певну оплату, пританцьовуючи, вони співали якісь недолугі частівки про заможне колгоспне життя. Та їм довго веселитися не дали.

– Замовкніть, навіжені.

– Зараз як візьмемо дрючки, то вам ще веселіше стане.

– Тут похорон, а вони зі своїми частушками.

– Ні сорому, ні совісті.

– А вони собі випили, то їм і море по коліна.

– Тихо, тихо, ось вже й священик іде.

В цей день ховали Івана Перепілчина. Ніхто про те не говорив, та всі знали, що Іван – жертва колективізації.

Вчасно помер чоловік. Не побачить того поглуму, що робиться на селі. Не побачить, як породистих коней його ведуть у рабство.

По небу пливли хмарки. До когось плив човен по росі, бо життя триває. Його не можуть зупинити ніякі колгоспи. Можна обірвати життя одної людини чи групи людей, а зупинити життя взагалі – не можна. Тут влади людської замало. Наше життя в Божих руках. Хвала Йому.