Про те, що Дарина пішла від Івана, заговорило село. Одні ганили Дарину, а другі – Івана. А дехто скрушно хитав головою.

– Таке життя. Такий світ настав. Тепер жодна жінка не хоче коритися чоловікові, як то колись було. Не хоче – і що ти їй зробиш?

Говорили б може ще довго, та поширилися більш важливі чутки:  по довколишніх селах записували до колгоспу. Записували і тих, хто хотів, і тих, хто не хотів. Оце так новина! Задумаєшся. Що там Іван з Дарино? То дурня. А от колгоспи – то не жарти.

Ніхто до ладу не знав, що воно таке ті колгоспи. Одні казали, що позабирають геть все чисто, і навіть курей. А другі, обізнаніші, запевняли, що будуть забирати тільки поле і коні. А що плещуть про спільних жінок – то брехня. Це хтось для сміху видумав. Вже й пісні співалися. І хто їх тільки складає ті пісні?

Запишися у калхоз –

Ніц не будеш мати,

Тільки тії трудодні,

Що будуть писати.

Запишешся у калхоз –

Не буде що їсти.

Діти будуть комсомольці,

Внуки комуністи.

Село принишкло і чекало перемін. Найпізніше про всі ті балачки довідався Іван Перепілчин, бо він на люди не виходив, і до нього не заходив ніхто. У нього був свій клопіт:  його покинула жінка. Ні, якщо сказати чесно, як на духу, Дарина була доброю жінкою:  роботяща, все у неї було якось до ладу. А які вареники вона йому варила! А борщ який! Одна тільки біда: своїм голодранцям хотіла хоч що-небудь урвати. Може й не варта було із-за тієї хлібини так заводитися. Але ти жінці тільки попусти. Ні, жінці попускати не можна. Він тільки хотів її трохи провчити. От  і… Провчив. А вона взяла та й пішла від нього. Ні, теперішні жінки чоловікам нічого не хочуть терпіти. Анічогісінько! Пішла… А тепер що? Що йому робити з усією тою господаркою? А може ще одумається? Але тим Іван себе тільки тішив, бо знав:  Дарина не одумається. Вона й заміж за нього йшла з примусу. Хіба ж він того не знав? Та й жили вони, якщо чесно, якось не так. Не так, як люди, то правда. Він Дарину занадто строго тримав, не розпускав жінку. Думав, так краще, а воно вийшло… Не дуже добре вийшло. Та що вже тепер? Може все-таки вона ще одумається.

Йшов отак Іван, понурий та неговіркий, задумавшись. Він і так ніколи веселим та усміхненим не був, а тут зовсім його скрутило. Сусід Микола привітався. Теж не дуже веселий. Та Івана це не обходило: у кожного свій клопіт.

– Не журіться, сусіде, – Микола до Івана. – Нехай кінь журиться – в нього голова велика. Про калхози чули?

– Які калхози? Ні, не чув.

– Як не чули? Все село тільки про те й говорить.

– Яке мені діло до того, що говорить село? У мене свій клопіт, своя жура.

– Знаю, Дарина пішла. Шкода, файна жінка була. Ну, та може ви ще помиритеся. Мені не діло, сусіде, але ви таки з нею занадто. Так не можна.

– Воно й справді – то не ваше діло. Чужа сім’я – темний ліс. Ви краще про калхози розкажіть. Що воно таке ті калхози?

– А то, Іване, таке: було ваше, а стало обще.

– Чекайте, чекайте, Миколо. Щось я тої мудрації ніяк не второпаю. Розтлумачте.

– А так, Іване. Маєте поле – заберуть. Маєте коні – теж заберуть. І віз, і плуг, і рало, – все заберуть. Були господар, а будете калхознік, голий та обдертий.

– Та то якась брехня. Як таке може бути? Воно ж моє. Хто в мене може моє забрати? А я не віддам. Закону такого нема.

– Віддасьте, голубе, самі віддасьте. Нібито добровільно. Хоч у самого буде серце кров’ю обливатися. По других селах та чума вже є. Скоро й до нас добереться.

Іван вже й забув, куди мав іти. Повернувся додому, сів коло стола та й задумався.

«Ні, бути такого не може. Щоб нізащо поле забрали, коні і весь реманент? Ні, це Микола, видно, щось переплутав. Одна баба сказала, а друга не дочула та й третій передала. Не може такого бути».

Та рух вже пішов по селі. Хтось плакав, когось викликали до сільради, хтось вже записався до того калхозу. А Іван все ще не вірив.

– Нехай записуються всякі шарпаки та голодранці, – казав. – Їм нема що втрачати. А господарів хто може заставити? Нема такого права. Я маю поле, коні, реманент. Хто може в мене все те відібрати? Хто? – Я вас питаю.

– Сам віддасиш, – казали йому. – І при тому добровільно. Якщо не захочеш, щоб тебе за державний кошт переселили до Сибіру.

– Мене? До Сибіру? А за що? Проти влади я ніколи не бунтував, ні в яких партіях ніколи не був, всі налоги і поставку плачу справно, бо розумію, що з державою жартувати не треба. То за що ж мене в Сибір? Та на таких господарях вся держава тримається. Вони місто хлібом годують. Бо що з тих шарпаків візьмеш?

Іван раптом став багатослівний. Він ніколи ще стільки не говорив. Так йому було наче легше. Чи то когось переконував, чи себе, що того не може бути, щоб так просто  в господаря забрали поле, коні і все, що чоловік надбав і з чим досі жив. Зараз Іван тримався більше на людях, хоч раніше людей якось уникав. Але люди були понурі та неговіркі, з Іваном у ту розмову не дуже й вступали, наче аж чогось боялися. Погомонівши отак з людьми чи сам з собою, Іван вертався додому. А вдома порожньо, нема до кого й обізватися. Була б жінка, то до неї присікався б, злість свою на ній би зігнав, може легше стало б. А так що? Порав господарку, доїв корови та й зарання спати лягав, світла не світивши. Жив, як не жив: до всього інтерес втратив.

Аж тут якось вранці сторожа з сільради за ним прислали – викликають. Тенькнуло серце: йти чи не йти? А може краще не йти? Але сторож сказав, що краще вже піти самому, бо однак приведуть, тоді буде гірше. Сторож вже знає. Отже, зібрався Іван та й пішов.

Зустріли його неприязно. Голова, секретар, якийсь партійний уповноважений і ще кілька брюхачів з району.

– Оце і є наш місцевий куркуль, – відрекомендував Івана сільський голова.

– Який же я куркуль? – обурився Іван. – Я просто добрий господар. Нікого на роботу не наймаю, працюю сам. Просто дбаю за господарку, не п’ю, не гуляю, як декотрі.

Кинув погляд на голову. Краще б він того не робив.

– До колгоспу записуєшся? – перебив Івана районний брюхач.

– А навіщо мені туди записуватися? Мені й так добре.

– Ишь ты!  – обурився другий брюхач. – Видали? Ему хорошо! А что другим плохо – ему на это наплевать. Кулацкая морда! В Сибирь его!  Пускай там с медведями поговорит.

– За що в Сибір? Я злочину ніякого не вчинив, нікого не вбив, не пограбував. А що в калхоз не хочу – бо не хочу. Я там нічого не забув.

– А скажи-ка мне, любезный, хороший и пушистый, а почему от тебя жена ушла, Дарына? А? Почему? Ты думаешь, мы об этом не знаем? Мы, брат, всё знаем.

– А це, вибачте, наша сімейна справа. Посварилися – помиримось. Яке кому до того діло?

– А вот и ошибаешься, мил человек. Нам до всего дело. Короче, вопрос чёткий. Ты в колхоз записываешься?

– Ні. Нема мені діла до вашого калхозу.

Тут встав ще один здоровань, що сидів майже біля самого порога. Повільно піднявся, повільно підійшов до Івана і звичним, завченим рухом зацідив Іванові в писок. Той виплюнув кров і два здорових зуби.  До Івана підійшов секретар і, по-дружньому поклавши руку йому на плече, притишено сказав:

– Ти, Іване, от що… Моя тобі порада: не дурій. Чи ти хочеш, щоб тебе знівечили, а ще, чого доброго, щоб на Сибір… Сам розумієш.

– Ні, не розумію, – прохрипів Іван, витираючи кров на губах. – За що?

– Потім розберешся. А зараз… Моя тобі порада:  запишися до того колгоспу – і живи собі спокійно. Навіщо тобі ті проблеми?

– А поле? А коні?

– Чорт їх бери. Життя вартніше.

– Як це «чорт їх бери»? Та я все це нажив тяжкою працею. Чи ти знаєш, як я працював?

– Знаю, чоловіче. Та нічого не поробиш. Політика така. Розумієш?

– Та плювати я хотів на таку політику. Яке мені діло до політики?

Здоровань біля порога заворушився і вже хотів встати, либонь, щоб знову підійти до Івана, та голова зупинив його.

– Чекай, Харитоне. Бачиш, несвідомий елемент. Треба чоловікові пояснити, що і як. Він в принципі чоловік розумний, подумає – і зметикує, що, власне, іншого виходу в нього нема, як записатися до колгоспу.

 

Тільки підвечір повернувся Іван додому. Уже колгоспником. Ледве попорав худобу, нагодував свиней, дробину і ліг. Не хотів ні про що думати. Та й жити не хотів. А нащо йому таке життя? Без поля, без коней… Ходити і дивитися, як якийсь недбайло їздить твоїми кіньми і батожить їх треба чи не треба? Ні, таке не під силу витримати Іванові. І він… Заплакав. Чи бачили ви, як плаче чоловік? Якщо не бачили, то й не треба, бо то дуже страшно. За тими сльозами страшна розпука, яку вилікувати може тільки смерть.