Дарина пішла додому, але продовжувала звідуватись до матері. То щось випере, то води наносить. Якось сталося так, що Іван, їдучи в поле, забув ключі. Дапина того дня з ним в поле не їхала – мала повно роботи на городі. Як побачила вона ключі, аж їй душно стало, аж серце їй закалатало. Зроду-віку ні в кого нічого не крала, і мати вчила її, що красти – це гріх, а  тут… Думка працювала шалено. Аж лице жаром пойнялося.

– А гріх? – спинило щось Дарину. Якийсь невимовний страх.

– Та який же це гріх? Я хочу не вкрасти, а взяти в себе. Це ж тепер моє. Так повинно бути. Я ж не винна, що мій чоловік такий скупий.

Однак якось совістилася. Аж розсердилася сама на себе. Там діти голодні сидять, а вона гріха боїться. Все ще чекала, що чоловік похопиться та й повернеться. Але він не повертався. Або не похопився, або далеко від’їхав та жаль стало час тратити та коней ганяти. Ще трохи почекала та й обережно взяла ключі. Відчинила комору – і їй аж подих перехопило. Господи, скільки ж тут всього:  і мішки з мукою, і крупа всяка, і цукор, і сало, і мед. І хліб нею ж таки спечений лежав на полиці. Перша думка була: взяти дітям хлібину. Але ту думку Дарина тут-таки відігнала:

«Е, хліб не можна. Він порахував. А все інше… Треба тільки спершу придивитися, як він мішки і торбини зав’язує».

Придивилася – і ну набирати. Бо коли ще нагода така випаде?

– Всього по трошки. Так… Муки можна більше. Крупи гречані, пинцак, трошки пшона, цукор. Все. Мед і варення зачіпати не буду, хоч дуже кортить. От як би діти тішилися. Але ні, не буду. Добре й так. Хіба ще сала шматок. Досить. Все. Чистенько все підмела і зачинила комору. Руки їй тремтіли, на чолі проступив піт.

«Наче й справді злодійка. Тьху! Тепер треба чимдуж додому. Ото зрадіють».

А увечері приїхав дуже сердитий чоловік.

– Де ключі? – крикнув з порога.

– Чого кричиш? Які ключі?

– Які! Які! Буцімто не знаєш! Мої ключі.

– Я звідки знаю, де твої ключі? Хіба я ключниця? Я не ключниця. Я – наймичка.

– Не знає вона! А сама вже, певно, половину комори своїм голодранцям переносила.

– Чого причепився? Пильнуй свої ключі і до мене не в’язни. Він забув ключі, а я винна!

Іван притьмом погнав до комори. По якімсь часі повернувся, але Дарині нічого не сказав.

«Значить, пронесло, – подумала Дарина. – Отак і красти навчуся. Сама в себе… Не карай, Боже. Не май те за гріх, бо то і моя праця».

Отак і жила. Працювала, гарувала, а доброго слова не чула. Жили відлюдками: до них ніхто і вони ні до кого. Часом забігала до своїх, як вдавалося вирватися. Як була така змога, то що-небудь несла їм, що вдавалося самій у себе вкрасти.

– Чи ти, дочко, хліба не печеш? Хоч би коли хлібину принесла.  Діти давно вже хліба не бачили. Скоро забудуть, який той хліб і на смак.

– Печу я, мамо, хліб, гарний, як сонце. Та той опецьок перерахує його та скоренько й до комори замкне.

– І як таке виродиться, таке багате і таке скупе, Господи?! Чи він думає два віки жити?

– Не знаю, мамо, що він думає. Така вже людина.

– І як ти з ним живеш?

– Мушу, мамо, якщо ви вже мене за нього віддали.

– Маєш жаль на мене?

– Маю, мамо, таїтися не буду.

І пошкодувала, що сказала ті слова. Матері на очі навернулися сльози.

 

А якось Дарина вирішила таки перехитрувати свого скупого чоловіка. Одинадцять хлібин вийняла, а дванадцяту в п’єцу на якийсь час залишила. Нічого, трохи перетримає, зате дітям занесе: нехай відведуть душу.

Увійшов Іван. Перерахував хліб, недовірливим поглядом окинув Дарину.

– А чому одинадцять хлібин? Ти ж завжди дванадцять печеш.

– Ну… Може муки менше взяла.

– Не бреши, я муки однаково відміряв. Хіба для своєї голоти відсипала.

– Та не відсипала я. Можеш пошукати. Де б я ту муку поділа? Може хлібини більші вийшли.

Тільки Іван з хати, а Дарина мерщій дістала з п’єца хлібину та й замкнула у скриню. Аж руки їй тремтіли, доки впоралася. І сумно їй було, і смішно. Ну чому вона мусить крастися? У них же всього вдосталь. Але знала і те, що чоловіка свого не переконає, скупу його вдачу не змінить, тому робила, як знала, аби хоч щось занести голодним дітям. Кілька разів це їй вдалося. Іван наче нічого й не помітив. А десь за четвертим чи за п’ятим разом він вирішив добре припильнувати за своєю жінкою. І таки допильнував. Тільки хотіла Дарина хлібину в скриню сховати – аж тут Іван, як вродився.

– Ага, злодійко! Я таки тебе допильнував. Не будеш більше мене обкрадати. Я тебе в тюрму заточу.

– Не заточиш. Бо нема такого закону, що жінка в себе вдома не може взяти бохунець хліба.

– Нема, кажеш, такого закону? То буде. Я в себе вдома свої закони встановлюю.

Та й ну Дарину бити, та й ну нівечити, аж доки не оговталася та й не взяла до рук качалку.

– Ану підійди, опецьку проклятий. То так і вкладу тебе на місці. Мені вже однаково.

Іван вступився. А Дарина ще довго сиділа і плакала навзрид, виливаючи всю свою тугу, всі свої сльози, що назбирувалися та й назбирувалися, а сьогодні нарешті вилилися рясним дощем болю, образи та розпуки.

Наступний день видався хмарний. Пускався йти дощ, потім переставав, а потім знову йшов. Іван в поле не поїхав і тепер тинявся по дворі, не беручись толком ні за яку роботу. Може й йому прикро було за вчорашнє, та він би того ніколи не визнав, бо завжди був правий. Дарина з ним не розмовляла і снідати його не кликала.

«Пора б вже і снідати, – думав собі Іван. – От клята жінка! Норов показує. Однак до хати не піду. Нехай покличе. Мусить бути моє зверху».

Та Дарина снідати не кликала. А сонце ген угору вже підбилося, тільки за хмарами ховається.

«Знову наривається клята баба. І що вона там робить? Ні, таки мушу її поставити на місце, бо їй тільки дай волю».

Не витримав, таки зайшов до хати. Дарина стояла перед відчиненою скринею. Всі її нехитрі пожитки лежали поряд на лавці.

– Сідай і дивися, – сказала Дарина спокійно, наче нічого не сталося.

– Сідай і дивися, щоб потім не казав, що я винесла твою працю. У тебе я собі за ті роки нічого не надбала. Нічогісінько. Навіть драної хустки.

Вона складала речі у скриню. Перед тим, як щось покласти, показувала чоловікові, а він тупо дивився, нічого не розуміючи.

– Добре дивися, щоб потім не славив мене по селі, що я тебе обікрала.

Нарешті все. Замкнула скриню. Зняла з постелі рядно, зав’язала в нього дві свої подушки і поклала на скриню.

– Завезеш сам чи просити сусіда?

– Куди тебе мав би везти?

– Додому. Я йду від тебе. Досить з мене.

Іван мовчав. Він все ще не вірив, що Дарина на таке зважиться. Та все скидалося на те, що вона таки зважилася.

– Ти що, здуріла?

– То завезеш чи просити Миколу?

– Що люди скажуть?

– Про мене, нехай кажуть, що собі хочуть.

– А господарка? А корови? А свині, індики? Ти думаєш, що я сам все це буду глядіти? Моє діло – поле і коні, а все решта – бабська справа.

– Іване, чи ти дурний? Чи дурнем прикидаєшся? Я йду від тебе. Назовсім.  Шукай собі іншу жінку.

Чоловік мовчав і тупо дивився перед собою.

– То завезеш?

– Ні.

– Тоді я попрошу Миколу.

Та й вийшла. А Іван сидів, обхопивши голову руками, та й думав. Про що? Та Бог його знає. Либонь про те, що ось він, такий господар, і поле, і хата, і худоба, і все решта, а та голодранка кидає його і йде в свій курник, а там може й пісної бараболі не матиме.