Кен і справді виявився свинею. Незабаром вся школа гуділа, що Анжела вагітна від Кена.

– Розказав, – жахалася дівчина.

– Він навіть хизувався перед хлопцями: от, мовляв, який я. Дурень! А що скажеш?

Спершу гуділи тільки учні старших класів.  Потім інформація просочилася і між вчителів. А потім дійшла і до директора. Забили на сполох. Директор зібрав неофіційну педраду.

– Що робити будемо? – спитав розгублено? – чули мабуть всі про Марію Шкорупій. Може бути, що це плітки. Дай то Бог. А що, коли ні?

– Можна влаштувти їй медичний огляд – і все виясниться.

– А потім що? Ви собі уявляєте, що почнеться? Та нас заклюють. Особливо мене. Тут долучаться всі: і освіта, і преса, і громадські організації. Що я піду з роботи – це мене не лякає. Та яка ганьба для школи. Для одної з кращих шкіл. Дур голови береться. Тепер радьте щось ви. Я вас слухаю.

– То давайте зробимо вигляд, що ми нічого не знаємо. Власне, так і є. А що ми знаємо? Кажуть. Той що, що кажуть? Мало чого язики не наплетуть. Ми нічог не чули і не бачили – і все. Ще місяць –  івипускний.

– А як їй атестат вручати? Вона до школи майже не ходила. Розфуфириться – і літає.

– От і доліталася.

– Чекайте, а може це ще неправда.

– Будемо думати, що неправда.

– Без медичного огляду не будемо знати.

– Буває інколи, що про деякі речі краще не знати.

– А може того Кена викликати? У нього спитати? Кажуть, що це він…

– Якщо Кена, тоді і її. Підніметься шум. А якщо ми хочемо, щоб шуму не  було…

– Нікого викликати не треба. Попередити Марію, щоб хоч цей місяць походила до школи – і нехай складає екзамени.

– Вона їх не складе.

– Складе. А ми  для чого?

– Я не знаю. Я проти такого паскудства. Як можна!

– Ви, Ганно Іванівно, відстали від життя. Часи змінилися.

– А мораль?

– І мораль тепер інша. Її пристосовують до реалій.

– Я нічого не розумію.

– Ви в меншості, Ганно Іванівно, тому…

– А якщо потім виявиться?

– Це буде потім. Не знали – та й квит. Ми  не медики.

– А її мама все ще на заробітках?

– Та на заробітках. А баба що? Хіба ж буде вона бабу слухатися?

– Чекайте. Може ж таки щось зробить. Тепер дівчата биті.

– Зараз це не так просто. Неповнолітня. Тепер це під контролем.

– Та роблять.

– Роблять, ясна річ.

– Словом. Про те нікому ні слова. Хто почує від учнів, всіляко припиняти ті розмови. І вдома про те – нічичирк.

 

Олена не дуже вірила маминим розпоавідям і страхам. Подумаєш, дівчина намалювалася. Подумаєш, модно одягнулася, занадто коротеньке, занадто відкрите. Це ж молоде і гарне. Є що показувати – то нехай. Подумаєш,на дискотеку пішла. Яка трагедія! Просто… Мама до такого не звикла. Вона росла в інші часи. В роки її молодості… Ой-ой-ой! Багато чого не було в роки її молодості.

« Та й в мої роки… Тепер все по-іншому».

Олена збиралася їхати на випускний вечір доньки. Накупила модних одяганок, щоб її Маруся була найкрашща. Має вона того одягу задосить, алеж хіба молодій дівчині щось вишукане може бути зайве? Та й пристойний мобільний телефон пора вже їй мати. І посміхалася Олена, згадавши, як вона колись дівувала. Нічого такого у неї і близько не було. Часто і їлося не досита. Нехай тепер хоч донька має. Буде пам’ятати, що це мати для неї постаралася. А може й не буде пам’ятати, щож, і таке буває. Має – то й не цінує. Їхала і тішилася, що її донька не знає бідності. Бабуся, щоправда, зняла галас. Та, мабуть, даремно. Всі старі потрохи ханжі. І все-таки… Під серцем щось неприємне ворушилося. Такий собі маленький хробачок.

Вдома наче все, як звичайно. Мама постаріла, підупала на силі. А Маруся… Бліда, схудла, якась вимучена. Воно й не дивно. Останній рік у школі. Посилене навантаження перед випускними екзаменами. Подарункам доня наче не дуже й зраділа. Була якась пригнічена. Такого з нею не було. Дорослішає. А коли лишилися удвох, Маруся раптом заплакала і сказала:

– Мамо, візьми мене з собою за кордон.

– За кордон? Ти що, дочко! Тобі ще школу закінчити треба, а потім кудись піти вчитися.

– Не хочу я ту школу закінчувати. І вчитися не хочу.

– Що  з тобою, Марусю?

Мовчала. Тільки плакала.

«Щось негаразд, – подумала Олена. – Треба піти в школу. Але що я там вивідаю? А донька не каже»

Все ж вирішила піти.

– Хоч коледж якийсь закінчити треба, хоч якусь спеціальність здобути. Щож ти в житті робитимеш?

– І багато тобі дала твоя вища освіта? Щоб прибирати за старими, вищої освіти не треба.

– Он ти як заговорила. А я ж для тебе хотіла заробити. Щоб ти мала за що вчитися. А ти… Дорікнула… Гаразд. Припустимо, я візьму тебе за кордон. І що ти там робитимеш?

– Не заю.

– А треба знати. Пора. У тебе в школі щось не так?

– Ні. Все так. Але… Осточортіла мені та школа.

– Та вже ж закінчуєш.

– Не хочу.

– Е, дівко, то вже якость мусиш. Всі ми в житті щось мусимо. Чи для сім’ї, чи для себе. Моя робота… Скажімо так… Зовсім не творча. Але мушу працювати.

– Я не здам екзамени.

– Чому? Хіба ти дурніша за других?

– Я… Майже не ходила до школи.

– Чому?

– Так. Не хотіла.

– Може голодна була та й на шматок хліба мусила заробляти?

– Ні.

– Е, дівко, бачу я, у тебе якась катастрофа. Баба давно на тебе скаржилася, а я, чесно кажучи, їй не вірила. Думала, що вона до тебе прискіпується.  А виходить… Добре. Іди в школу, бо спізнишся. І пам’ятай: все так не буде. Прийде такий час, коли в нашій державі будуть цінувати людей з освітою. Я вірю в те. І ти мусиш вірити.