Мрійниця
Коли народилася Олеся, бабуся-повивальниця мамі сказала:
– Дівчинка! Красуня! Буде велика мрійниця. Через ті її мрії будете ви мати з нею багато клопоту. Та все буде гаразд. Добра і щаслива дитина народилася. Хай росте здорова вам на втіху.
– Хай росте здорова, – як відлуння, повторила мати.
І Олеся росла. Булла невеличка на зріст, худенька, зате жвава і дуже гарна. Їй пророкували, що буде вона фотомоделлю або кінозіркою. Та Олеся росла собі і мріяла. О, мріяти вона любила. Мрії у дівчинки були незвичайні. Вона мріяла про те, щоб якось перенестися в інше століття або навіть на кілька століть в минуле чи майбутнє – це вже було не так важливо. Головне – подивитися, як живуть чи як будуть жити люди. Своїми мріями Олеся ні з ким не ділилася. Не могла поділитися. Дівчинка боялася, що з неї просто будуть сміятися. От котик Васько – то інша річ. З ним можна поділитися найпотаємнішим. Він не розкаже нікому.

– Розумієш, котику, це було б так цікаво: перенестися в інше століття. В минуле чи в майбутнє. Однак цікаво. Мені кажуть, що це казка. А чому неодмінно казка? А що, коли хтось придумає, а може вже придумав, машину часу? А з мене сміються і кажуть, що це фантазія. Сьогодні фантазія, а завтра – реальність. Так буває завжди. Нехай собі сміються. А я однак буду мріяти. І ти зі мною. Правда, котику?
Котик слухав і муркотів. І від того його муркотіння ставало гарно і затишно.
– Хіба ще Миколка. Він теж мрійник. Як і я. Цей сміятися не буде. Та він хлопець. Десь там бігає собі з хлопцями. А коли таке випаде, що удвох зустрінемося, то нам і дня мало: мріємо собі про всякі дива, і ніхто ні з кого не сміється. Ні, таких хлопців, як Миколка, більше нема. Та й дівчат таких нема. Один тільки Миколка. Ото хлопець!

Якось, коли Олеся сиділа в садку, перед нею звідкись, наче нізвідки, вигулькнув дідусь, старий-престарий, весь сивий, з довжелезною бородою, а сам маленький такий, не в образу кажучи, як карлик. Дівчинка спершу злякалася, а потім подумала собі:
«Чого боятися? Я ж у себе в садку. Коли що – то й маму можна гукнути. Та у мене, мабуть, більше сили, як у того дідуся».
Та й заспокоїлася.
– Привіт, мрійнице, – привітався дідусь.
– Доброго здоров’я, – відповіла Олеся. – А звідки ви знаєте, що я мрійниця?
– Хіба ж не так?
– Так. Але звідки ви знаєте?
– А я про тебе все знаю. Мені котик Васько розповів. Тільки не свари його за це. Ми з ним давні друзі. Мені можна розповідати. Я можу допомогти тобі здійснити твої мрії.
– Ви чарівник?
– Ні, я мрійник і фантазер, як і ти. Тільки у мене досвіду більше. Відкрию тобі свою таємницю. Я придумав машину часу. Це не казка, не фантастика, а справжня машина часу. Мало того, що я її придумав, я її ще й випробував. Ризикував, звичайно, але, як бачиш, повернувся. А от тепер пропоную тобі. Хочеш – перенесешся в минуле, а хочеш – в майбутнє.
Олесі стало лячно. А що, коли вона не повернеться? Васько теж хороший! Ніколи навіть не заїкнувся, що має такого приятеля. І що їй тепер робити? І лячно. А що, як не повернеться? Але ж помандрувати так хочеться.
– Думай, Олесю. Другої такої нагоди може й не бути. Повернення гарантую. Думай.
– А в мами спитатися можна?
– Ні, Олесю. По-перше: мама тебе нізащо не відпустить, по-друге: тоді це вже не буде таємницею, а по-третє: мене можуть притягнути до кримінальної відповідальності за викрадення дітей і ще за бозна-що. Сама поміркуй: мені це ні до чого. Просто кіт Васько за тебе просив, а ми з ним давні друзі, і я не міг йому відмовити. Так що вирішуй, Олесю. Як хочеш.
– Ну що ж робити? І лячно, і хочеться. Ой, як же хочеться. Коли ще така нагода випаде? А-а, їдемо. Що буде, те й буде.
– Молодець. Ти відважна дівчинка.