Дідусь-карлик дістав якийсь пульт, щось натиснув – і тут майже безшумно з’явилася машина часу. Це була невелика закрита кабіна з двома кріслами: для водія і пасажира, та ще з цілим рядом всяких кнопок, коліщаток і тумблерів. Аж не вірилося, що це і є те омріяне диво техніки.
– Сідай. І куди ми вирушимо: в минуле чи в майбутнє.
– Та от думаю. Мабуть, в минуле. Про минуле я хоч щось знаю, хоч щось можу передбачити. А про майбутнє я нічого не знаю.
– Як хочеш. Мені однаково. В минуле – то й в минуле. Їдемо.
Олеся аж очі заплющила. Та подорож тривала недовго. Незабаром машина зупинилася і кабіна відчинилася. Дідусь сказав:
– Все. Приїхали. Виходь. Ми у полі. Он пастух череду пасе. А он неподалік на пагорбі королівський палац видніється. Місце гарне. Я більше нічого не знаю. Навіть не знаю, яке це століття. Розберешся. Ну, бувай. Я за тобою приїду.
І зник. Олеся зосталася сама. Глянула на хлопця-пастуха. Це був навіть не хлопчик, а ще безвусий юнак, що не без цікавості дивився на гостю. Він не знав, що вона з майбутнього, та все ж йому було цікаво.
«Як він схожий на Миколку, – подумала Олеся. І чубчик його».
Та заговорити одне з одним вони не зважилися. Тільки дивилися одне на одного.
Невдовзі показався король і його знатна свита.
«Отой весь в парчі і в золоті, мабуть, король, – подумала Олеся. – А інші… то його супровід. Особи знатні і вельми поважні. А ще… слуги і охорона. Ого скільки їх! А коні які!»
Прямують до неї. Король, не злазячи з коня, спитав:
– Як тебе звати, принцесо?
Принцеса? Вона – принцеса? Тільки тепер Олеся глянула на себе. Глянула – і здивувалася, аж обімліла. Вона теж вся була у парчі і в золоті. На шиї перли, на пальцях персні, на руках браслети. Все те блищить, переливається. Дзеркала не було, та Олеся відчувала, що вуха їй відтягують важкі, мабуть, дуже коштовні, сережки. В Олесі такого дива ніколи не було. На голові теж Олеся відчувала якусь прикрасу. Теж, ясна річ, коштовну.
«Мабуть, діадема, – подумала Олеся. – Такі у принцес я не раз бачила. Що ж тоді виходить? Я і справді принцеса?»
Та на неї дивився король. Він у неї про щось питав, і треба було йому щось відповідати.
– Чого ти мовчиш, принцесо? Король Крекс з тобою розмовляє. Мовчати – це в решті-решт неввічливо. Чи тебе при дворі етикету не вчили? Хоча твій батько… пхе! Про етикет міг нічого і не знати. Хіба ж то король?
І раптом, такого з Олесею ніколи не було, дівчина гордо підняла голову і без страху перед королем відповіла:
– Мене звати Даяна. А про мого батька ви не смієте говорити непоштиво. Це король гідний. Він сміливо боронить своє королівство.
– О-о, – загули довкіл. – Це справжня принцеса.
– За таку дочку й не соромно.
«І звідки я це все знаю? – подумала Олеся. – Але ж знаю. А звідки на мені цей одяг, ці коштовності? Дива!»
– Відведіть її до палацу, – сказав король.
– Ніхто не сміє до мене доторкнутися. Я сама піду. Якщо захочу. Я хоч і полонянка, та не рабиня. Я принцеса, дочка славного короля Яроша. Мій батько – справжній лицар. Він жінок і дітей в полон не бере. Він з ними не воює, як декотрі.
– О-о, – знову загули довкіл.
– І ти не боїшся зі мною так розмовляти? – здивувався король.
– Не боюся. Я нічого не боюся. В мені тече кров мого батька і живе лицарський дух. Дайте мені лицарський обладунок – і я вам покажу, на що я здібна. Мене при дворі не тільки етикету вчили. Дайте мені лицарський обладунок – і я вийду на герц проти будь-кого з вас. Хоча… хіба ж ви лицарі?
Пастух ошелешено дивився на принцесу і думав:
«Як же ж вона схожа на Олесю. Принцеса, ясна річ. Одяг і все таке… Однак… Як же вона схожа на Олесю».
Король трохи розгубився від такої принцесиної зухвалості, та був окрилений своїм успіхом.
– Ти, принцесо, даремно так зневажливо себе поводиш. Все-таки ти моя полонянка. Однак я тебе не скривджу. Ти будеш жити у мене в пошані, як личить принцесі. Я візьму за тебе великий викуп.
І до свого знатного супроводу: це донька короля Яроша, з яким я воюю. Тільки як вона опинилася на моїй території? Мені просто поталанило. Я за неї візьму… О, тепер мені не доведеться воювати. Тепер за свою доньку король Ярош сам віддасть все, що має. І свої землі зі стадами, і своїх людей, котрих я оберну на рабів. А йому поверну його чарівну принцесу. Нехай має і нехай живе в нужді.
Один вельможа з його знатного супроводу запитав:
– А що, коли король Ярош не погодиться все віддати за дочку?
– Погодиться.
– А що, коли не погодиться? Всяко буває. Викуп дуже великий.
– Але ж принцеса! Та ще й яка! Ви ж тільки гляньте.
– І все-таки. Що буде з принцесою, якщо король не погодиться дати за неї такий вбивчий викуп? Це ж втрата всього королівства.
– Мене це не обходить.
– Може й не погодитися, – підтримав ще хтось із вельмож. – Пожертвує дочкою, та врятує королівство.
– Думаю, що Ярош так і зробить.
– І що тоді буде з принцесою?
– Шкода. Дуже гарна. Якби я мав сина…
– Якби я був хоч трохи молодший…
– Таку не стратиш. Рука не підніметься.
– А я й не збираюся її страчувати. Це було б занадто просто. Тоді всі співчували б Ярошу. Ах, який бідний король! Який жертовний! Пожертвував принцесою за порятунок свого королівства! Ні, я зроблю так, що він все життя буде лікті кусати. Я принижу його так, як ще не принижували жодного короля.
Всім стало цікаво, і вони під’їхали ближче до короля.