– Я віддам її заміж за свого пастуха. Ей, хлопче, підійди-но сюди.
Хлопець підійшов, схилившись у поклонні.
– Ти хочеш женитися на принцесі? Он бачиш, яка гарна?
– Та… я ще замолодий женитися. Але… як накаже ваша величність.
– А без наказу ти нічого не можеш зробити?
– Без наказу я міг би, ваша величносте, вирятувати з полону вашу чарівну полонянку. Але я не маю зброї.
– Ого! – загукали довкіл.
– Такий малий, а вже такий сміливий.
– І зовсім не боїться короля.
– Справжній лицар.
«Як же він схожий на Миколку, – вже вкотре подумала Олеся. – Точнісінько Миколка. І очі такі ж. Тільки одяг…»
– Я милую тебе, юначе, – розгублено сказав король – я навіть не накажу відшмагати тебе різками за твою зухвалість.
– Ви спитали – я чесно відповів.
– Ти сміливий, визнаю.
– Такого хлопця нагородити треба, ваша величносте.
– Буде йому нагорода. Неодмінно буде. Якщо проявить себе. А поки що… Іди, хлопче, до своїх обов’язків і думай про принцесу.
– Я про неї думатиму вдень і вночі.
«Миколка! Точнісінько Миколка, – не переставала думати Олеся. – І чуб його. Миколка! І, дивна річ, я зовсім перестала боятися. Як він сказав?
«Я думатиму про неї вдень і вночі». Ото хлопець! Я знаю: коли що, то він мене порятує».
І вона ще раз гордо глянула на короля.
– А ти, принцесо, не бійся, чи гостею, чи полонянкою, ти житимеш у мене в пошані, аж доки твій батько король Ярош не погодиться дати за тебе викуп, гідний принцеси і такої красуні, як ти.
– Він не погодиться.
– Чому не погодиться? Хіба він тебе не любить?
– Мій батько любить мене, дуже любить. Але свій народ любить більше. Він не вартував би моєї поваги, якби заради мене занапастив би свій народ.
– О-о, – загули довкіл.
– Принцеса гідна донька славного короля.
– Таки жаль, що я не маю сина. Він тут-таки попросив би її руки.
– А мені жаль, що я хоч трохи не молодший.
«Олеся! Достеменно Олеся, – думав пастух, що так скидався на Миколку. – Тільки як же їй допомогти? Як її вирятувати?»
– Я негайно шлю гінця до короля Яроша, щоб домовитися про викуп. А тебе, принцесо, прошу до палацу.
«Що ж робити? – гарячково думала Олеся. – Справа набирає небажаних обертів. Це вже далеко не іграшки. Я ніяк не можу втручатися в історію тих двох королівств. А що, коли король Ярош погодиться на викуп? Я ж не знаю його намірів. Зате я знаю одне: коли вже я піду до палацу, звідти мене вже ніхто не випустить. А як я тоді повернуся додому? Що ж робити?»
– Ходімо, принцесо.
– Не піду.
– Як це не підеш?
– Отак. Дуже просто. Не піду – і все.
– Ти змусиш мене застосувати до тебе силу.
– Звичайно, звичайно. На це тебе вистачить. Тут розуму великого не треба.
– Та як ти смієш?
– Смію, бо я – принцеса.
І в найкритичніший момент з’явився дідусь-карлик зі своєю машиною часу. Дуже вчасно з’явився. Ніхто нічого не розумів. Всі ошелешено дивилися на небачену з’яву.
– Сідай, Даяно, – гукнув дідусь. – Сідай скорше.
Олеся-Даяна заскочила в кабіну.
– І Миколку візьмемо?
– Так це Миколка?
– А ти хіба не впізнала?
– Я… майже впізнала. Він дуже схожий на Миколку.
– Схожий! Бо то і є Миколка. Сідай, Миколко. Скорше. Допоки вони не похопилися.
Миколка сів, і вони зникли з-перед очей ошелешеного короля Крека та його придворних. Потрохи оговталися. Зітхнули з полегшенням. Раптом принцеса Олеся-Даяна похопилася і заледве не вхопила дідуся за рукав, забувши, що він за кермом не звичайної машини, а машини часу.
– Чого тобі, принцесо? – сердито гарикнув дідусь.
– Я хотіла… мені конче треба до батька мого заїхати, до короля Яроша.
– До батька? Ти вважаєш, що ти й справді принцеса?
– Принцеса чи ні, а король Ярош, доки я була тут вважався моїм батьком. Я мушу…
– Дурниці! Ти, напевно, думаєш, що ми на таксі. А ми вже півстоліття проїхали. Що нам тепер? Вертатися чи як?
– Доведеться повернутися.
– Це ж тобі не таксі, а машина часу.
– Тим паче.