Було видно, що дідусь сердиться. Він щось там натиснув – і машина невдоволено заскреготала.
– Якщо ми зараз зіб’ємося з курсу і опинимося хтозна-де, то будеш винна ти, принцесо.
– Добре, буду винна я. Але я мушу.
Та пізно було щось казати. Вони були біля палацу короля Яроша. Їх привітно зустрічали. Король і королева з принцесами радісно обнімали гостю. Була тут і принцеса Даяна, як дві краплі води, схожа на гостю.
– Ой, – здивувалася королева, – вас дві? Як сестрички-близнючки.
– Я вам зараз все поясню, – сказала Олеся. Та й затнулася, бо зрозуміла, що розповідати цим людям про машину часу – це смішно. Вони нічого не зрозуміють.
«А як же ж їм?..»
– Король Скрек подумав, що я – принцеса Даяна.
– Я б і сама так подумала, – засміялася королева.
– А я не принцеса. Я дівчина Олеся з далеких країв. Я хотіла вам розказати… Король Скрек хотів полонити мене і вимагати за мене від вас великий викуп, ледве не все королівство.
– Дурень він, дитино. От що я тобі скажу.
– Я й сама так думаю. Та хотіла вам сказати: ні за що на світі, що б не трапилося, не погоджуйтеся давати йому викуп. І ще: пильнуйте своїх принцес. Не відпускайте їх нікуди.
– Дякуємо тобі, добра дитино, – лагідно сказав король. – У тебе добре серце. Проходьте до палацу, гості дорогі.
(В бік Миколки):
– А це твій паж?
– Ні, це просто Миколка.
– Просто Миколка. Дуже славно. Розумію. Проходьте.
– Дякуємо вам. Але ми мусимо їхати. Нам треба поспішати.
– Розумію. Справи. Вітання вашому батькові королю… не маю честі знати, як величати його.
– Мій батько не король.
– Не король? Зрештою, це не так важливо. Однак йому вітання.
– Дякую. Мій одяг…
– Ваш одяг прекрасний. Як у нашої Даяни. Він вам дуже личить. А на довершення… Даяно, подаруй принцесі… не маю честі знати ваше ім’я.
– Я – Олеся.
– Ах, так, Олеся! Прекрасне ім’я. Подаруй, Даяно, принцесі Олесі скриньку з коштовностями. Нехай наша гостя про нас пам’ятає і ще приїжджає до нас. Тільки надовше.

Водій дідусь вже давно смикав то лівого, то праваго вуса, то свою розкішну бороду. Мовляв, скорше вже. Закінчуйте вже теревені правити. Та нарешті вже сіли. Можна рушати. Нарешті шлях додому. Шлях нелегкий. Через століття. Повертаються. Аби тільки щасливо. Щоб тільки нічого не сталося з їхньою машиною часу. Аж тепер Олеся стала приходити до тями. Вперше осмислено глянула на Миколку.
– Миколко, а як ти там опинився?
– Я? так самісінько, як і ти. Ми з тобою обоє мрійники. Хіба ж забула?
– От і домірялись.
– Тепер у нас з тобою буде своя таємниця. Бо кому про таке розкажеш?
– Та й хто повірить?
Обоє засміялися.
– А принцеса з тебе гарна. Горда така, смілива. Я в тебе просто-таки закохався.
– В принцесу Даяну чи в Олесю? – подав всій голос дідусь, водій машини часу.
– В обох, – зашарівся Миколка.
– Це добре. Бо не можу ж я все життя бути принцесою. Я й так журюся: як я в такому вигляді з’явлюся вдома?
– У вигляді принцеси? Дуже просто. Скажеш, що ти в спектаклі граєш роль принцеси.
– Брехати? Не хочеться. Я не звикла.
– А це зовсім не брехня. Хіба ж ти не грала роль принцеси? Справжнісінька роль. Тільки не на сцені, а в далекому минулому житті.
– Врешті-решт… так і є.
– Ох, і напереживалися ми. Могло ж бути… Могло бути дуже зле.
– Не могло, не могло. Мрійникам завжди щастить.
– Якби ж то. А тобі цей одяг дуже личить.
– Може й личить. Та все ж… Краще бути собою. Просто і звично.
– Але роль принцеси тобі вдалася. І як ти так перевтілилася?
– Не знаю. Мабуть… Час допоміг.
Молодим своє: теревені правити. А йому, водієві, лоб мокрий. Треба пильно стежити, щоб не збитися з курсу.
Раптом у них за плечима почувся якийсь шурхіт.
– Ой, – скрикнула Олеся і крутнулася, щоб подивитися, що там.
– Ей ви, – гарикнув дідусь. – Тихо сидіть. Не смикайтеся. Так я і з курсу можу збитися. І завезу вас в епоху мамонтів. Тоді будете знати, як крутитися.
– Та Олесі не страшно. Вона така що й на мамонта піде.
– До мамонтів не треба. Але що там ворушиться?
– Няв! Няв! – розпачливо і несамовито занявчала кішка і подряпалася до Олесі на переднє сидіння.
– Ще одна пасажирка, гарикнув дідусь і смачно вилаявся.
– Кішка! І яка гарнюня! – захоплено вигукнула Олеся. – Дивися, Миколко. Мабуть, породиста.
– За породу не знаю. Але нявчить вона так самісінько, як і наші кішки.
– Це тобі так здається. Я не думаю, що вона зрозуміє наших кішок.
– Нічого. Навчиться. Давай її сюди. Вона тобі весь одяг зіпсує.
– Гарна наречена для нашого Васька.
– А може тут ще й миші є? – засміявся Миколка. Тільки водій був чомусь насурмонений.
– Хай вам грець з вашими мишами! Щоб я з вами ще кудись мандрував? Та ніколи в житті! Спокою від вас немає!
– Поїдемо, дідусю. Ще не раз поїдемо, – засміялася Олеся. – Ми саме у смак увійшли. Добре, що у вас є така незвичайна машина.
– І добре, що про неї ще ніхто не знає.
– А може й поїдемо, – замріяно сказав дідусь. – Та поки що ми приїхали. Той самий садок, під ту саму грушку. Дуже сподіваюся, що в той самий рік та місяць, в те саме число.
Всі вийшли з машини. А на них вже чекав занепокоєний кіт Васько.