Місяць весь світився від задоволення.
– А у нас…Як бачиш…
Ми з принцом сиділи разом, тримаючись за руки. Я вже більше не могла прикидатися сновидою. А Пусик все вистрибував біля мене. Спершу я бокувала від нього, і всі з мене сміялися, потім одверто проганяла його, нарешті зважилася його погладити, а він все ліз та ліз до мене.
– Дивіться-но, як Пусик сподобав собі нашу панну. Дарма вона його так боїться.
«Не дарма, не дарма, – думала я. – Я знаю, що не дарма. Ми з Пусиком це обоє знаємо. Це він пасок мій занюхав. Сумнівів тут не могло бути».
Нарешті й гості стали уважніше придивлятися до Пусика і помітили… Я не знаю, що вони помітили, та й гості, здається, і самі до ладу не розібрали, що і до чого, як закукурікали півні – і всі мої гості миттєво зникли, наче їх і не було. Зник і принц, обдарувавши мене на останок проникливим поглядом, а ще встиг палко потиснути мою руку. І все. У мене не було сил ні прибирати зі столу, ні щось аналізувати. Я роздягнулася, лягла і відразу ж заснула. Останнє, про що я подумала:
«Наступного разу вони неодмінно викриють мій пасок, і це буде катастрофа».
Спала я довго. Снився мені усміхнений місяць. Кажуть, що місяць сниться на добре, на взаємне кохання. Аби ж то так. Ставши і привівши себе до порядку, я знову пішла до баби Ільчихи. Вона мусила мені сказати…
– Бабо, а чого мої гості зникли, коли півні заспівали? Я знаю, що півнячого співу боїться, вибачте, всяка нечисть. Тоді виходить, що…
– От що тебе муляє. Не бійся, дитино. У твоїх гостей нема нічого нечистого. Вони просто не можуть розгулювати серед білого дня. Сама розумієш… Та й місяць… адже він володарює тільки вночі. Про сновиду і покійників я вже не кажу. А от те, що пасок твій… це дуже серйозно. Мусиш щось міняти. Не можна, щоб тебе викрили. Тоді… Я до ладу не знаю, що буде тоді, але, думаю, місяць дуже розсердиться, і твоя казка на тому закінчиться. І буде дуже жаль, якщо таке станеться. Бо принц – хлопець реальний, не з казки, і міг би… Та не будемо загадувати на перед.

Наступного разу гості прийшли у непогідь. Принца не було. Це мене дуже засмутило. Але про щось питати… Ні, питати я не могла, не мала права. Своїми запитаннями я могла зашкодити принцу і з головою викрити себе.
Цього разу я прилаштувала свій пасок у шапочку. Могла ж я гостей зустрічати у шапочці. Могло ж у мене бути мокре волосся. Тим паче, що на дворі непогідь. Пусик і далі до мене лащився, та я вже його наче якось менше боялася. Мені здалося – може це й справді мені тільки здалося – всі дивилася на мене якось… з підозрою чи що. І сновида? І сновида також. Дурниці! Все це я собі придумала. Але… місяць не посміхався, а суворо супив брови. Це так йому не пасувало. Я вирішила вдавати, що нічого не сталося. Нехай собі. А власне… нічого й не сталося. Ну… не прийшов принц. То й не прийшов. Ну… Місяць супить брови. То нехай собі супить. А може йому хтось настрій зіпсував. Не одна ж я на світі. Тим паче, що я – сновида. Майже. Кава пахла на весь білий світ, і все було так, як і мало бути. Не зовсім так, але то пусте.
«Де ж принц? – от що мучило мене. – Хоч би з ним нічого не сталося. А все інше то і справді пусте».
А оскільки питати не можна, то я й не питала.
«Хоч би танці не влаштували. Бо з ким я буду танцювати? Зі сновидою? Чи, не приведи Боже, з кимось з покійників? Всяке може бути. А як відкрутишся?»
Але цього разу танців не було. Я залюбки бавилася з Пусиком. Місяць прискіпливо на мене дивився. Він так і не розпогодився.
«Що? Що я зробила не так? Та все ніби так, як має бути. А в тім… не знаю. Але й задумуватись мені не можна. Я ж сновида. Майже…»
Прощаючись, місяць сказав:
– Будеш мати гостей вдень, а не вночі.
Якнайбайдужіше я запитала:
– Хто ж це зважиться вдень до мене прийти?
– Та… Той шалапутний принц. Він закохався в тебе. Я не проти закоханих, але, щоб так… Та це його справа. Тому я й не взяв його з собою. Сказав, щоб він подумав. Він і випросив собі право прийти до тебе серед дня. Я дозволив. Але я сердитий на нього, бо наші нічні походеньки для розваги. Тільки для розваги. І для казки. А той дурень он що придумав. Та вже, коли придумав, то нехай. Я йому дозволив.
Я, як ніколи, з нетерпінням чекала, коли вже нарешті всі розійдуться. І нарешті ранок. Всі позникали. Я падала від втоми, але таки спромоглася прибрати, перемити і навести в хаті сякий-такий лад.
«Прийде! Принц прийде! Прийде мій коханий!»
І сміялася сама з себе.
«Вже й коханий! Ото смішна…»
Ні, я боялася вимовляти те слово навіть подумки. Але ж прийде! Та коли? Коли?
А тепер… Я таки мусила поспати. Хоч трохи. По-перше – я падала з ніг від втоми. А потім… який у мене буде вигляд? Кола під очима. Ніяка косметика того не приховає.
– Мушу заснути, – сказала я собі. І, як не дивно, заснула міцно-міцно. Таки здолала втома і надмірне хвилювання. Підхопилася якось відразу, злякавшись, наче я щось проспала, ніби кудись спізнилася. Ні, нічого я не проспала, нікуди не спізнилася.
«Ах, принц! До мене має прийти принц! А коли? Хто ж його знає? А може не прийде. Передумає і не прийде… Ні, ні, бути такого не може. Він прийде, бо я його чекаю». Світило сонце. І якось не вірилось, щоб серед такого сонячного дня могла продовжуватися моя нічна казка. І саме в той час, коли мене гризли вагання і сумніви, клямцнули мої сінешні двері. Потім хатні… і на порозі став принц справжній, не казковий, зі своїми ясними голубими очима, з кучерявим волоссям, що сягало йому до плечей. Я стояла, кліпала очима, ніяк не могла отямитися і спромогтися на слово.
– Привіт, розквітла трояндо. Я й не знаю, яким іменем нарекли тебе батьки.
– Софія, – ледве вимовила я.
– А я Мирослав. От нарешті можемо назвати одне одного по імені і глянути одне одному в очі. Без казки.
– А хіба казка – то зле?
– Не зле. Але життя все ж краще.
– У казці ти принц. А в житті?
– В житті я звичайний хлопець. Місяць подумав, що з принцом твоя казкам буде цікавіша. Я і на бенкетах, і на прийомах грав роль принца. А насправді… ти розчарована?