Місячна елегія

Місячна елегія
Дітям інколи сняться казкові сни. Таке буває, і тому ніхто не дивується. А щоб дорослим… Тут вже подивується всякий. Але й таке буває. Бо й серед дорослих трапляються такі, що, хоч вони вже й виросли, та казки любити не перестали. От їм і сниться казна-що. Вони самі із своїх снів дивуються, та нікому про свої сни не розповідають, щоб з них не сміялися. А інколи це буває не просто сон, а вони самі стають учасниками своїх снів – кудись ходять, щось роблять – і тут вже починається справжнісінька казка. Таке трапилося і зі мною. Що? Не вірите? Справді, в таке важко повірити. А от я вам зараз розкажу – то може й повірите. Я нікому того не розказувала, тільки бабі Ільчисі і от вам розкажу…

Мене розбудив весняний сонячний ранок.
– Вставай! Пора! – гукнув мені сонячний зайчик та й застрибав – аж я очі заплющила. Ой, і не хотілося мені вставати, але ж таки пора. Що з того, що сьогодні вихідний день і не треба іти на роботу? Валятися в ліжку – це не найкращий відпочинок.
Встала. Пройшлася по квартирі. Біля балкона стояла розкладена моя парасолька.
– Цікаво, куди ж це я ходила вночі під дощем?.. Цікаво. А чи був хоч вночі дощ? Бо вчора вдень була нестерпна спека.
Виглянула на вулицю.
– Так. Вночі і справді був дощ. І немалий. Подекуди ще не висохли калюжі. Це добре. Дощу треба. Але ж… Куди я ходила під тим дощем? Не гуляла ж без мене моя парасоля.
Я вийшла в коридор. Крім мокрої парасолі, котра, між іншим, вже висохла, більше ніщо не свідчило про мої нічні мандри. Плащ був сухий. Хоча… Я могла його не брати – мала ж парасолю.
– Ага! Є ще! Чобітки.
Я наче аж зраділа, що знайшлося ще підтвердження моєї нічної прогулянки. Мої новенькі літні чобітки були в болоті! Але ж я нічогісінько не пам’ятаю! Може я сновида? Ніколи за собою такого не помічала. Але ж… Що за собою може помічати сновида? Якби зі мною хтось жив, то я могла б подумати, що хтось скористався з моїх чобіт і з моєї парасольки. А так…
Цілий день минув, а загадка залишилася не розгадана. Я не могла на таке махнути рукою. Бо хто міг знати, куди я ще помандрую цієї чи наступної ночі?
– Чекай, – напоумила я себе. – Десь я чула, що біля ліжка сновиди кладуть мокре простирадло. Сновида стає на нього і… Прокидається. Що ж, треба спробувати.
Це була якась фантастика, тому що уявити себе сновидою я ніяк не могла. А втім, так воно буває. Сновида тому й називається сновидою, що мандрує у сні. І, мабуть, жоден сновида не знає про те, що він сновида. І я б не знала, як би не парасоля.
Поклала біля ліжка мокре простирадло і лягла. Довго не могла заснути. Місяць дивився у вікно, а мені здавалося: він дивиться на мене і посміхається. Я завжди любила спостерігати за місяцем. Він мені завжди здавався живим. А тепер я чомусь його боялася. Мені здавалося, що місяць знає щось таке, чого не знаю я. Таки встала і зашторила вікно.
– Все. Тепер можна спати. І ніяких мандрів.
Вранці все було, як завжди. Дощу не було. Моя парасоля лежала на своєму місці. І як я могла знати, чи мандрувала я кудись, чи ні? Хоч детектива наймай. Ну, детектива я наймати не збиралася, та все ж було якось не по собі.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.