– Ой!
– Більше впевненості, дочко. Як у народі кажуть: бери бика за роги.
– Але ж принц не бик.
– Головне тобі вже вдалося – він у тебе закохався. Це головне. А далі все від тебе залежить.
– Оце вже і справді казка. Справжнісінька.
– Ясна річ. Бо що це за казка без принца? Вже так у казках повелося, що, коли є гарна дівчина, то неодмінно має бути принц.
Я була молода і наївна. Мені так хотілося бути гарною. І дуже хотілося, щоб про мою вроду мені хтось казав. Ну хоча б баба Ільчиха.
– А хіба я гарна, бабусю? Тільки чесно.
– Чесно. Мій вік не дозволяє мені брехати. Ти дуже гарна. Знаєш… Не тією красою, котрій потрібні розкішні сукні і діаманти, а тією справжньою природною красою. Думаю, це принца і спокусило. На діамантову красу він вже надивився досхочу чи до несхочу. Втім, сама подумай: не до кожної дівчини місяць на каву приходить ще й таких гостей із собою приводить. Він у нас перебірливий. Не кожній і підморгне. А твою вроду помітив. Так що, люба моя, чекай гостей. І принц прийде неодмінно.
– Ой! Я навіть перестала тих гостей боятися. Я навіть хочу, щоб вони прийшли. Так мені хочеться подивитися на того принца.
– Подивишся. Лякатися нічого не треба. Місяць не допустить якоїсь халепи. Тільки ти пильнуйся, щоб себе не видала, і щоб Пусик чого не занюхав.
Подякувала старій та й пішла додому. Пішла з острахом, бо не знала, що на мене чекає в наступну ніч чи через кілька ночей.

Та час минав і нічого не ставалося. Спершу я хотіла спати зі своїм паском, щоб мати його на похваті. Та той пасок не давав мені спати. Власне, для того він і був задуманий. Скинула я той пасок і тепер журилася, як його вчасно одягнути, щоб не бути сновидою. Як я той пасок одягну, коли я нічого не пам’ятаю. Нічого розумнішого я не придумала, як причепити його до сукні. А що? Це була добра думка, бо я ж гостей зустрічаю одягнена.
Так було і цього разу. Як і звідки з’явилися гості, того я пригадати не можу. Опам’яталася я вже тоді, коли була одягнена. Думаю, що до тями привів мене мій пасок. Окинула всіх поглядом, намагаючись приховати свою надмірну цікавість і те, що я не сновида. Погляд мав бути в міру нестямним. Намагалася. Не знаю, як це у мене виходило. Рятувало те, що я відразу пішла готувати каву. За мною ув’язався Пусик. Я, пам’ятаючи настанови баби Ільчихи, бокувала від нього як тільки могла. Всі з мене сміялися.
– Та не бійся ти його. Це мирний собака. Він не кусається.
«Знаю, що не кусається, – думала собі я. – Але я знаю й інше. От… Чи не занюхав він часом траву у моєму паску?».
Я дуже любила тварин, але того Пусика мені дуже хотілося шпіцанути. Але я знала. Що того робити не можна.
На загал вечірка проходила жваво. Навіть сновида, котрого вони зі собою прихопили, пожвавішав і не схожий був на сновиду. Я тихцем спостерігала за гостями. Місяць… того я відразу вирізнила. Повновидий, усміхнений, весело зорив на всіх і аж світився, променився, наче ото на небі. Здавалося, він думав собі:
«Ну як вам? То я таке придумав. Правда ж весело?»
Ніхто йому нічого не відповідав, але всім і справді було весело. Всім, окрім мене. У мене були свої проблеми. Я конче хотіла все запам’ятати. Це врешті-решт була моя казка.
Про сновиду я вже казала. Ще двоє були страшнезні. Я намагалася бути від них подалі. Можна було подумати, що їх і справді викопали з давньої глибокої могили. Згадуючи розповідь баби Ільчихи про покійників, я не могла на них дивитися без остраху. Брр! А ще двоє виглядали цілком пристойно, я б сказала елегантно. Один був старший, а другий зовсім юний, я б сказала, вродливий. Високий, ставний, кучеряве волосся сягало йму до плечей, погляд розумний, осмислений.
«Принц! Оце він! А той старший, очевидно, інопланетянин. Так… ці не сновиди. А принц… не схожий ні на кого. З таким би я не проти поговорити при інших обставинах».
Та зараз це було вкрай небезпечно. Я ж навіть до ладу не знала, як себе маю поводити. Я не знала. Що мені можна, а що ні.
На столі, окрім моїх канапок, були ще всякі екзотичні фрукти і небачені солодощі. То один, то другий завбачливо підкладали всю цю розкіш на мою тарілку. А я не знала, що мала робити з тими смаколиками: чи пожадливо їсти чи хвалити, чи мовчки наминати. Поглядала на сновиду, що сидів обіч мене. Він їв, не поспішаючи, мляво, недбало, не смакуючи. Наче й смаку ніякого в тому не відчував, наче й не тямив, що він їсть.
«Доки до свого ліжка дійде, то й забуде, – подумки усміхнулася я. – Однак… Мушу за ним мавпувати. Наче я теж сновида».
Намагалася, хоч це було нелегко.
І раптом, несподівано і наче нізвідки, залунала неймовірно гарна мелодія. «Місячна» я назвала її. І принц запросив мене до танцю. Як же ж ми танцювали! Легко і граційно, наче кружляли в танці все життя. Принц не відводив від мене захопленого погляду. А я… я й забула, що маю вдавати сновиду. У моєму погляді та й у рухах не могло бути сонливої байдужості. Яке там! Ми обоє були схвильовані та зворушені і не звичайною мелодією, і танцем, і нашою сутністю. Більше ніхто не танцював. Всі дивилися на нас. Мені раптом стало лячно, що всі здогадуються, що я не сновида. А потім мені стало якось байдуже.
«А-а, що буде, те й буде. Головне, що ми удвох і що ми танцюємо. Аби тільки той танець тривав якнайдовше».
Коли танець закінчився, місяць сказав:
– Ну, молодята, потішили ви мене старого. А вам як, товариство?
Кожен стенув плечима і кивнув головою. Їм було байдуже. Байдуже всім, окрім інопланетянина.
– Ні бельмеса ви не розумієте. Сновиди, – сказав місяць. Інопланетянин явно був у захопленні. Ні, він не був сновидою. Він дивився на нас осмисленим поглядом.
– На нашій планеті так не танцюють, – сказав він.