– Хур! Хур! – хурчить веретено і пряде казку. Чи казку, чи чиєсь життя. Аби тільки нитка не обірвалася. Та прядильниці умілі. Ведуть нитку рівну і намотують її на веретено. А якщо чиясь нитка урветься, то в тому не вина прядильниць. Так їм велено.
Кілька днів (правильніше б сказати ночей) все було спокійно, хоча я вперто клала біля ліжка мокре простирадло і зашторювала вікна, щоб місяць до мене не заглядав. Я вже потрохи стала забувати про нічну мандрівку під дощем.
– Минеться, – думала я. – «Правда, я так і не зрозуміла, що це було, але… минеться, забудеться».
Якось я поверталася додому пізно ввечері. Місяць був у повні і світив так, наче зумисне для мене. Здавалося, що він посміхався до мене і підморгував мені. Вікно я все ж зашторила, та мокре простирадло біля ліжка вже не клала. Подумала собі, що в тому вже нема потреби. А втім, хто його знає, що я ще собі думала. Спала я цієї ночі міцно, і ніби навіть мені нічого не снилося. Та прокинулася я від… Запаху кави. Запах цей розливався по кімнаті потужною хвилею, наче каву ось тільки щойно заварювали. Цей запах лоскотав мені ніздрі. У мене в роті також був присмак кави, наче я її щойно тільки пила. Але ж не пила я її! Не пила! Я зіскочила з ліжка. У мене на столі стояв використаний посуд. Значить, у мене вночі були якісь гості, і я їх пригощала кавою. І сама пила. Але ж я нічого не пам’ятаю! Не пам’ятаю!
– Так… Тарілка з-під канапок і… Одна, дві, три… шість горняток. Моє сьоме. Значить, разом зі мною нас було семеро. Нічого собі!
Прибрала посуд. Було якось моторошно.
«А може хтось з тих гостей зостався у мене в хаті? Невидимий…»
– Ей! Є тут хто-небудь? – спитала я, лякаючись свого голосу. А чого лякатися? Білий день! Я у себе вдома! Відслонила вікна. Веселе сонячне світло виповнило всю кімнату.
– І чого це я? Все ж гаразд. Так… Але ж у мене хтось був. Я приймала гостей. Запах кави ще не вивітрився. Я нічого не мала проти гостей, але ж… Чому я нічого не пам’ятаю?
Це мене непокоїло.
– Сама я той клубочок не розплутаю. Не що, як доведеться йти до баби Ільчихи. Вона все знає, то може й мені щось розтлумачить. Не люблю я ходити до тих знахарок, але доведеться. Бо як я маю жити?
Не спішила. Нехай добре розвидниться. Нехай день розгориться бо в таке непевне місце треба йти при сонячному світлі. Приготувала обід, впоралася.
– А тепер вже можна йти. Що ж їй взяти? Своєї господарки не маю, то… хлібину. Бо так годиться. І гроші. Бо що ще?..
Баба Ільчиха жила на краю села під самим лісом. Про стару всяке торочили. Одні казали, що вона відьма, з нечистим знається, на зірках ворожить, другі казали, що це неправда. В церкві її бачили, людям від всяких недуг помагає. А що на зірках ворожить – то нехай собі ворожить. Що ще старій робити? А-а, мені все одно, з ким вона знається і на чому ворожить. Аби тільки розтлумачила, що таке зі мною коїться, і що це за гості були у мене серед ночі.
Ішла без остраху. Моторошно стало тільки тоді, коли зустрів мене на бабиному подвір’ї чорний пре-чорний кіт. Блимнув на мене проникливими зеленими очима і пішов до хати – видно, бабі доповідати, що я до неї прийшла. Тут-таки і баба Ільчиха вийшла. Привіталася до мене та й чемно так до хати мене запросила. Виглядало так, що стара вже на мене чекала.
А в хаті, як у хаті: пахло зіллям і свіжим хлібом. Я і свою хлібину на столі примостила. Тут і кіт сидів на килимку і зорив за мною своїми розумними зеленими очима.
– Хочу спитатися у вас, бабо Ільчихо: що то за гості у мене були тієї ночі?
Баба лукаво посміхнулася і зиркнула на кота.
– Ви, думаю, те знаєте. Бо кому ж знати, як не вам?
– Знаю, дочко, знаю.
Та й знову засміялася.
– Пожартував з тобою той гріховодник місяць.
– Як це пожартував?
– Отак дуже просто. Гостей тобі навів. Та й сам не втримався, щоб в тебе не покавувати.
– Це прекрасно. Але ж чому я про те не знаю? Та й не пам’ятаю того зовсім… І згадати не можу.
– Така задумка була. Місяць вважає, що так цікавіше. Ти була, як сновида.
– А насправді… я не сновида?
– Ні. Насправді ти не сновида. Просто інколи місяць з тобою так жартує. Розважається.
– Нічого собі жарти! Нічого собі розваги! Я заледве з розуму не зійшла.
– Ну-ну. Не ображайся на нього. Він хоче, щоб у кожної людини була своя казка. Не тільки у дітей, а й у дорослих. Ти ж любиш казки?
– Дуже люблю. Я не проти казки. Але що це за казка, яку я не пам’ятаю і згадати не можу?
– Але ж ти знаєш, що казка була? І тобі цікаво. Бо з тим же ж і до мене прийшла. А може й таке, що місяць-жартівник не хотів тебе лякати. Ти ж не знаєш, які у тебе гості були.
– От-от. А хотіла б знати. Невже страшні?
– Ну… це як для кого. Слухай. Розкажу. Хоч і влетить мені від місяця. Був у тебе один сновида, тобі до пари. Два покійники, любителі ходити вночі… Ну-ну, чого зблідла?
– Покійники? Як покійники?
– Чого ти так злякалася? Звичайна справа. Є такі покійники, що люблять ходити по ночах. Це ж люди.
– Але ж покійники!
– То й що? Однак же люди. І нема чого їх боятися.
– Ще хто був? Їх було шестеро. По горнятках дослідила.
– Ще був місяць і двоє інопланетян.
– Інопланетяни? Це вже цікаво.
– Бачила їх. Нічого особливого. Такі ж, як і ми.
– Як би я хотіла подивитися ту казку. Страшно, але цікаво.
– Це зовсім не складно. Це я тобі можу організувати. Дай-но мені свій пасочок. Я зашию в нього семицвітник і подолай-траву. Ці трави не дадуть тобі спати. От і побачиш. Тільки мусиш прикинутися сновидою. Бо інакше все зіпсуєш.
– Але ж я не знаю, як ведуть себе сновиди.
– Зовсім звичайно. Можеш навіть говорити. Тільки небагато. Тільки не питай нічого, не висловлюй в голос своїх міркувань. Того робити не можна, бо всі відразу зрозуміють, що ти не сновида. А ще… Вони інколи беруть з собою собаку Пусика. Це добрий мирний собака. Але має нюх на трави. От він і може занюхати траву у твоєму паску. Тоді… Не знаю, що буде тоді. Але казка зникне. Це я знаю. А далі… Так що бережися собаки Пусика.
– А ще, бабусю… О, заледве не забула. То може ви мені розкажете, де це я вночі бродила під дощем.
– А-а, в ту ніч… Місяць тоді довго сміявся зі своєї витівки. Казав, що цю казку ти неодмінно помітиш.
– А я й помітила. Розкладена парасоля сохла біля балкона і чоботи в болоті були.
– От-от. Місяць дуже сміявся. Він уявляв собі, як ти вранці встанеш і що подумаєш.
– То правда. Він мені добру загадку загадав. Я й досі її розгадати не можу. Може хоч ви, бабусю, мені допоможете? То де ж я була цієї ночі?
– Ти була у принцеси на іменинах.
– У принцеси?
– Так, у палаці. Місяць розказував, що вечір був просто чудовий. З бенкетом і танцями.
– А одяг! Мій одяг! Він зовсім не був для балу.
– Хіба ж справа в одязі? Місяць захоплювався, як ти гарно танцювала. Там ще у тебе принц закохався. Я бачила його. Гарний хлопець. Не такий розманіжений, як інші принци. І нема чого лякатися. Принц звичайнісінький хлопець, тільки кращий за інших. Знаєш. Такий… високий, статурний, спортивний, підтягнутий, кучеряве волосся сягає йому до плечей. Словом, красень. Думаю, що матимеш ти його у гостях. Якщо він закохався, то, думаю, від місяця вже не відчепиться. Захоче тебе побачити.