В наречених ми з Володимиром ми ходили недовго. Незабаром і побралися. Гучного весілля не робили. Це свято для двох.
Була неділя. Був ранок. Надворі стояла непогідь. Нікуди не хотілося йти. По телевізору йшла якась «мильна опера». Я залізла в свій улюблений фотель з ногами, закуталася у плед і сказала:
– Послухай, Володимире, ти любиш казки?
– Надзвичайно. Я думаю, що і я майже з казки. І ти… ти теж. Якась не зовсім реальна. Може через те я тебе й люблю.
– Тільки через те?
– Ну, не тільки. Але через те також.
– Так-от… я ще не все тобі розповіла.
– Не інтригуй. Розказуй.
– Казка ще не закінчилася. Тепер то наша спільна казка. Я не сказала тобі про одну таємницю.
– Дуже люблю таємниці.
– Я не розказала тобі про таємницю трьох річкових камінців.
– Отих, що лежать в твоїй шухляді?
– Отих самих.
– Вони мають якусь таємницю? А виглядають, наче звичайні річкові камінці. Я ще подумав: чого це вони лежать у твоїй шухляді? Але лежать – то нехай собі лежать.
– Я їх взяла з річки Опір на згадку. А вже потім прийшов у мій сон воєвода з Тустані і зробив ті камінці незвичайними.
– То вони і тепер незвичайні?
– Сподіваюсь, що так.
– Дуже цікаво. І що ж вони можуть, ті твої камінці?
– Один з тих камінців допоміг мені перенестися в колишні часи, в часи Радимира. Це я була та дівчина-легенда, котру шукав Радимир. Він мене не знайшов, бо я повернулася у свій вік.
– Ого! І справді казка.
– Але насправді це реальність, яку не може осягнути людський розум. Другий камінчик привів до мене тебе.
– Я так і знав, що тут щось загадкове.
– І все ж, я думаю, що тут постарався Радимир.
– Так, це він. Я знаю. Він приходив у мої сни, і ми з ним довго розмовляли.
– Залишився третій камінчик.
– І що той третій камінчик?
– Він може подарувати скарб.
– Скарб? І ти досі з того не скористалася?
– Як бачиш. А навіщо мені скарби? Я маю все необхідне. А надлишок… чи він треба?
– Уперше бачу людину, що відмовляється від скарбу. А я ще думав, що, коли зняти коштовності з твоєї сукні, та ще долучити твою діадему і все решта, то можна непогано жити.
– І ти таке думав?
– Ну я ж…
– Думаю, Радимир би тебе за таке не похвалив. І я також. Можеш вважати, що це перше моє розчарування в тобі. Аби тільки воно було останнє.
– Ти дуже категорична. Не треба так. І все-таки… як же здобути скарб?
– Дуже просто. Та я думаю, чи він нам потрібний. А може просто… кинути ті камінці назад в річку Опір – та й забути про них.
– Таке скажеш! Мати скарб майже в руках і… скарб непотрібний! Таке скажеш! Стільки нужденних людей на світі, стільки хворих, що потребують допомоги. А бездомні! А сироти! А ти кажеш, що скарб непотрібний. Та й, безумовно, і собі щось з того вділимо.
– От-от. Про що я й кажу. Головне – про себе не забути.
– Я ж не за те, щоб розбагатіти. Але ж… на кращу хату, на машину, на колиску для сина, на сукню для ляльки.
– На яку сукню? Для якої ляльки?
– У нас же буде не тільки син, але й дочка. А може й не одна.
Ми обоє засміялися.
– То як же здобути скарб?
– Почекай. Не зараз. Подивися, який гарний день. Вже зовсім розпогодилося. День так і кличе. Ходімо до тієї таїни. А скарб… почекає. Це не найвище, не найдуховніше.
Повернулися пізно. Потім дивилися по телевізору якесь кіно. Вранці робота. Ніколи і вгору глянути. А коли зійшлися знову, Володимир сказав:
– Ну, давай вже нарешті за карб візьмемося. Треба ж. Нетерплячка розбирає.
– А чи треба?.. слухай, Володимире, а чи Радимир часом тобі не сниться?
– Сниться. Навіть сьогодні снився. Якусь дурню верз. Казав, що ніяких скарбів нам не треба, що ти у мене найцінніший скарб. Знаєш, він мене інколи сердить. Живе десь там у своєму віці і думає, що й ми так маємо жити. Не розуміє, що у нас тепер зовсім інше життя.
– А чому інше? По-моєму, людські цінності не змінилися.
– Чого там не змінилися? Якщо Радимиру досить було лицарського обладунку, коня та сякого-такого достатку, то ми зараз хочемо гару квартиру , більш-менш нормальний автомобіль та ще бажано бізнес, щоб давав прибуток.
Мене пересмикнуло. Я дивилася на Володимира як на зовсім іншу людину. Такого Володимира я не знала.
«Невже я його так погано знала? Зовсім не знала… Чи він так змінився? Це ще у нас нема скарбів. А якби були?»
– То де ті твої камінці?
– Їх… нема.
– Як нема? А де ж вони?
– У річці. У річці Опір.
– Ти що? Змовилася з Радимиром?
– Ні. Він мені більше не сниться.
– То де ж камінці?
– Сказала вже : в Опорі. Я їх туди закинула. Хочеш – іди пошукай.
– Як же ж так? Навіщо?
– Я хочу, щоб ти любив мене без скарбів.
Володимир довго і непорозуміло дивився на мене, потім встав, зібрався і пішов геть. Я навіть не плакала. Була спустошена, розтерзана, але не плакала.
Наступного дня я віднесла у музей свою розкішну сукню і всі свої коштовності. Розказала, хто і коли все це носив. Працівники музею видали мені розписку і щиро подивувалися моїм знанням. А потім одна молода працівниця музею конфіденційно спитала:
– І вам не жаль все це віддавати?
– Не жаль. Нехай люди дивляться.
Якщо чесно, я чекала його кожного дня. Чекала і вірила, що він таки прийде. І він таки прийшов. Схуд, змарнів, його глибокі карі очі аж позападали. Він мовчав, і я не знала, що маю казати. Нарешті я спитала:
– Ти більше не сердишся на Радимира?
– Ні.
– А на мене?
– Також ні. Я зрозумів.
– Зайди в музей.
– Я був.
– Бачив?
– Бачив.
– І що?
– Ти інакше вчинити не могла. За те я тебе люблю. І Радимир тебе любить.
– Що Радимир – це дуже важливо.
Це був кінець казки. Чи її початок… не знаю. І ніхто того не знає. Побачимо. Тече річка Опір, а у ній лежать три дивовижні камінці, що мають свою таємницю.