– То я його загубила.
– Ов!
– Він у тебе?
– У мене.
– Будь такий добрий, дай його мені.
– А що я за те матиму?
– А що б ти хотів мати?
– Ну… хоча б … оцей перстень.
І він показав на перстень, що висів у мене на ланцюжку. То був перстень, подарований воєводою.
– У тебе, Лежку, гарний смак. Але я не можу віддати тобі цей перстень, бо це подарунок воєводи, і було б непоштиво його комусь віддаровувати.
Хоча, якщо чесно, я віддала б всі свої коштовності за той простий і такий не простий річковий камінчик. А Лежко дивився на мене, наче прикидав, що б ще взяти у мене за той простий річковий камінець.
– Я дам тобі кілька коштовностей зі своєї сукні.
– Згода.
І хлопець віддав мені такий дорогий і такий непростий камінчик. Я вже хотіла зняти без жалю кілька коштовностей зі своє сукні, як хлопець спитав:
– Я хотів би знати… чим знаменитий цей простий річковий камінець, що за нього не жаль віддати коштовності?
– Це пам’ятка.
– А-а, пам’ятка – це дуже важливо. Не треба мені нічого давати за цей камінець. Я вам його дарую.
Я подякувала і побігла до замку. Серце у мене калатало, заледве з грудей не вискакувало.
«За мить я вже буду вдома. У своєму віці, у своєму часі».
Взяла в руки той безцінний камінчик.
– Камінчику, дорогий, перенеси мене додому, у мій вік, у мій час.
Камінчик засвітився. Це означало, що він мене зрозумів. Я затиснула його у жмені. Заплющила очі. У голові запаморочилося, у вухах засвистіло. Так тривало якусь мить. І – я вдома. Втомлена, знесилена, але вдома. Прощай, Радимире. Тустань? Тустань буде тут, з нами, як велич і сила духу людей, що тут жили. Тустань… Тустань з нами. Не в такому блиску, як я бачила, але ж твердиня!
« Так… відпочивати. І ні про що не думати. Все. А камінчики… камінчики, всі три. Я їх заховаю далеко-далеко і буду дивитися на них лише інколи, щоб запам’ятати».
Незчулася, як заснула. І що зробити, щоб ніякі сни не снилися? Щоб не бентежили мене… спати без снів. Що може бути краще? Ні, це зле. Спати без снів – це щось схоже на смерть. Ні, нехай сняться сни. Тільки гарні.
Цього разу мені приснився Радимир. Він докірливо дивився на мене глибокими карими очима і тихо казав:
– Втекла! А я тебе мав за свою наречену. Ну чому ти втекла?
– Я просто… повернулася додому. У свій вік, у свій час.
– А Тустань? А я?
– Ви будете без мене.
– Без тебе буде дуже сумно.
Таких очей у своєму житті я ще не зустрічала. Карі і неймовірно глибокі.
– Такі очі може й зустрінеш, а мене ні.
– Повір, від того сумно й мені. Приходь в мої сни.
– Не знаю. Я шукатиму тебе.
– Не знайдеш.
– А де ж ти?
– Спитай у віків.
Коли я прокинулася, мені здалося, що і справді з кимось розмовляла.
– Це був сон, – переконувала я себе. А у вухах звучав знайомий голос, доволі знайомий голос Радимира. Моя рука потягнулася до камінців. Хоч доторкнутися до них… ну, хоч погладити. Така спокуса, таке бажання. Всього лише мить – і я могла б зустрітися з Радимиром. Могла б, але не зустрінуся. Ніколи? Ніколи. Я доторкнулася до камінчика, котрий мій подарувати мені…
– Чекай, – сказала я собі, – а може це маячня якась? А може я сама все це вигадала і сама у свою вигадку повірила?
Та на стільці висіла моя коштовна сукня, а на столику блискотіли коштовності. Серед них діадема, подарована князем.
– Ні, не маячня, не вигадка.