А що, коли?.. і я доторкнулася до камінчика, котрий мій би подарувати мені… любов! О, камінчик засвітився.
– Подаруй мені, хлопця, щоб був схожий на Радимира, ну, коли не зовсім, то хоч трішки.
Камінчик посвітився і погас.
«Чи він мене зрозумів? Чи чекати мені? Чи може той дідусь, тобто воєвода, пожартував зі мною?»
Хурр! Хурр! – хурчить веретено історії. А людина в історії – це маленький гвинтик. Але без гвинтиків не трималася б історія.
Десь так о півдні на порозі моєї оселі став хлопець, ще дуже юний, але високий, кремезний, з чоловічим гартом. Я навіть здивуватися не встигла, як він сказав:
– Мене прислали до вас, аби спитати…
– Хто прислав?
Я була трохи невдоволена. Я ще не оклигала від подорожі. Та ще від якої подорожі! Та хто про те знав? Ніхто. Отже..
– З будинку культури прислали спитати у вас, чи не погодитеся ви взяти участь у святі в Тустані.
– У Тустані? Так то ж ще рано.
– Ну, ми готуємося. Підбираємо людей, проводимо репетиції, тренуємо наше лицарство. Словом, роботи вистачає.
– А що б на тому святі мала робити я?
– Як що? Танцювати. Ви ж були на святі і бачили, як там панночки танцюють.
– Була і бачила. Але чи я зумію?
А сама вже знала, що зумію. Я ж танцювала. Ще й як танцювала. Тільки тепер я похопилася, що так і не запросила хлопця сісти. Така непоштива! Що він про мене подумає? А-а, нехай думає що хоче.
– Пробачте мені, що я така неуважна. Сідайте, будьте такі ласкаві.
– Я теж… навіть не назвався. Я – Володимир.
– Ви теж берете участь у святі?
– Так. Я лицар. У мене лицарські звитяги. І тут я вперше прискіпливо подивилась на хлопця. Леле! Яке знайоме обличчя! А очі! Такі карі і такі глибокі!
– Радимир, – самими губами вимовила я.
– Ви щось сказали?
– Ні. Я просто знала одного лицаря… ну… десь я його бачила… ви дуже схожий на нього…
– А-а, Радимир. Я знаю. Це мій далекий пращур. Один художник змалював його. Всі кажуть, що я схожий на нього.
– Особливо очі.
– А ви звідки знаєте про його очі?
– Кажу ж: бачила десь.
– Де ж би? Єдиний його портрет зберігається у нас як родинна реліквія, як родинний скарб. Ми дуже пишаємось, що ведемо свій рід від такого знатного лицаря. Ще є одна картина. Радимир і його наречена.
– Наречена?
– Так. А що ж тут дивного? Вона дуже гарна. І, між іншим, схожа на вас. Ви теж… дуже гарна.
І зашарівся. Я теж спаленіла.
– Вже ж таки схожа?
– Повірте мені, схожа. У нас в роду передається легенда. Нібито якась князівна чи королівна врятувала Радимирові життя. Як там було, я до ладу не знаю. Знаю тільки, що Радимир шукав її, шукав та так і не знайшов. Тоді він взяв собі дівчину простого роду, що була схожа на неї. Може це була ваша далека прародичка.
– Може.
Я засміялася.
– То ви будете танцювати на святі?
– Буду. Якщо вже я схожа на Радимирову наречену, то я просто мушу. Перший танець я танцюю з вами.
– Ой, я танцювати не вмію. Моя справа – меч, спис і ратище.
– Вчіться, поки молодий. Радимир, очевидно, вмів.
Щось несамовито тягнуло мене до того хлопця, що був схожий на Радимира.