У розкішній залі сидів князь зі своїм почтом. Був тут і воєвода з найхоробрішим своїм лицарством.
– Так оце та панна, що кинулася у вир бою?
– Оце вона, – гордо сказав воєвода.
– Яке твоє ім’я ,панно?
– Анна.
– Славне ім’я. від нього дихає святістю. Якого ти роду?
Тут я знітилася, бо не знала, як мала на таке відповідати.
– Мої батьки хлібороби.
– Хлібороби… я завжди казав, що в народі живе справжній дух лицарства. Одначе виглядаєш ти, як князівна чи королівна. Ну… за собою залишаю право першого танцю.
«Боже мій ! А які ж танці вони танцюють? Здається, менует, полонез… мушу згадати. Бачила колись на святі у Тустані. Чи ж я зумію? Та вже якось мушу. Не якось, а найкраще. Аби не зганьбити свій вік».
Схиляюся перед князем у поклоні і одержую у подарунок прекрасну діадему.
І як не дивно, я танцювала. Спершу з князем, а потім з воєводою. Право танцювати з нареченою Радимира мав не кожний. Тільки найхоробріші лицарі мали таке право. Однак я танцювала без перепочинку. Очевидно, щось таки було у мене відмінне, чимось я, вочевидь, відрізнялася від тих пишно повдягуваних панночок… ні, я не була гірше одягнена. Думаю, що моя сукня була найкраща. І танцювала я також не гірше, а може й краще. Але що? Що вирізняло мене? Я не копилила губи, не опускала очей, коли було смішно, то я сміялася, щиро, відверто, не прикриваючи рот хусточкою. Ну… не знаю. Але я втомилася. Від поглядів, від танців, від напруги. Моя романтика вже того не витримувала. Їй було задосить. Стільки на мене всього навалилося, що це вже було таки забагато.
І нарешті я сама. У відведеному мені покої. Засунула руку у потайну кишеньку моєї сукні – і обімліла: мого дивовижного камінчика, котрий переніс мене сюди і мав би повернути додому, не було. Оце так! Я гарячково перетрясла свій одяг, хоча знала, що це марна справа.
– Загубила! Але де? Коли я могла його загубити? Тільки на полі бою, коли я нахилилася до Радимира, пробуючи його підняти. Тільки там міг випасти мій камінчик. Звернутися до воєводи? Це ж він приходив у мій сон. А може не він? А може то був інший воєвода? Хіба ж у Тустані один воєвода правував? Ні, це не він приходив у мій сон. Це був цілком сивий дідусь. От до чого приводить нерозумна цікавість, чи пак, допитливість.
Що тепер? Єдине: вийти заміж за Радимира і залишитися тут до кінця своїх днів. До ранку я не спала і все думала, думала, як мені повернутися додому, у свій вік, у свій час.
Вранці побігла, щоб перестріти воєводу. Спробую все ж. Побачила його на прогулянці. Він був усміхнений і чемно зі мною привітався.
– Раненько встає Радимирова наречена. Не виніжується в пуховиках.
– Маю трохи смутку, ваша милість.
– Хто засмутив мою кралю?
– Та от… загубила я камінчик.
– Коштовний?
– Та ні. Звичайний річковий камінчик з річки Опір.
– Ет, було б за чим шкодувати. Скажу дівчатам – коштовний тобі принесуть. Тобі який? Смарагд? Алмаз чи агат? Ні, сапфір. Він дуже пасуватиме до твоїх очей. Повір мені, я на тому знаюся, бо маю дочку.
« Не знає, – подумала я. – нічого він не знає. Це не він приходив у мій сон»
А по якійсь хвилі я тримала в руках прекрасний сапфір. Іншим разом я б тішилися з такого дарунка, бо камінь вражав своєю красою. Та зараз мені було не до того. Я б охоче поміняла цю коштовність на мій простий, але такий дорогий мені камінчик. Я вирішила пройтися по тих місцях, де кипіло побоїще, де лежав поранений Радимир. Тут вешталися хлопчаки. Одні знаходили наконечники стріл, другі підбирали уламки списів та мечів і хвалилися своїми знахідками. При моїй появі хлопці принишкли. Видно, я таки скидалася на знатну панну.
« Як би то так у них запитати?.. спробую».
– Хлопці, а чи не знаходили ви тут часом звичайний річковий камінчик?
– Пета, ти не знаходив?
– Ні, не бачив. Може б і не підняв. Бо навіщо, коли він простий? Але я не бачив.
– Треба у Лежка спитати. Той все підбирає.
Покликали Лежка. Це був високий кремезний хлопчак з розумними карими очима.
– Лицарем будеш? – спитала я.
– А ким же! Я буду в князівській дружині.
– А чому ти так думаєш?
– Бо я серед наших хлопців найхоробріший.
– А ти не хвалько?
– Ні. От запитайте у хлопців.
– То правда, хлопці?
Ті закивали головами.
– Я брат лицаря Радимира. Чули про такого?
– Як би не чула! Про нього всі знають.
А я ще подумала собі: звідки я знаю той до неймовірності глибокий погляд карих очей? А воно он що!
– Скажи мені, Лежку, чи не знаходив ти тут часом такий звичайний річковий камінчик?
– Знаходив. Ще й подивувався: звідки він тут?
