Радимир лежав, морщився від болю, а лікарі ретельно перев’язували йому рану. Побачив мене – і йому начебто боліти перестало. Крізь біль посміхався і вже не відводив від мене своїх глибоких карих очей.
– Ти… прийшла.
– Я хвилювалася а тебе, лицарю.
– Я дякую тобі, дівчино. Ти врятувала мені життя.
– Я не знаю, як це сталося. Я ж не мала зброї.
– Ти ошелешила їх. Вони просто не сподівалися побачити серед побоїща дівчину. Ще й таку.
– А я дуже хотіла тобі допомогти.
– І допомогла. Ти вже вибачай, що не вітаю тебе стоячи або впавши перед тобою на коліна. Я такої дівчини ще не бачив. Мені здається, що ти зійшла з небес. Тепер ти будеш моєю нареченою. Подаруй мені свою хустину. Я буду носити її, і всі свої перемоги я буду дарувати тобі.
– Але ж я не хочу, щоб проливалася чиясь кров.
– Але ж я лицар.
– Краще б ти був садівником.
Засміявся Радимир і тут-таки поморщився від болю.
– Доки у нас є вороги, то мусять бути і лицарі.
Увійшли батьки Радимира. Мати зі сльозами кинулася до сина.
– Сину мій! Живий! Я вже думала ,що…
«Всі матері однакові, – подумала я . – І тепер, і колись. Це те, що не міняється.»
– Оця дівчина врятувала мені життя.
– Ой, дитино! Ти врятувала материнське серце.
– Тепер вона моя наречена.
– Що я могла сказати?
– Але ж я простого роду. – рятувалася я. Мої батьки не мають ні скарбів, ні звання.
– Все це є у нашого сина, – подав голос батько. – у тебе є врода і лицарське серце. А це рідкість.
Тут прибіг посланець від воєводи.
– Вас кличуть. Там князь. Хоче вас бачити.
– Ого! Князь! – здивувалися батьки Радимира. – А ми ще хотіли…
Вони обдарували мене коштовностями, і я мусила вже йти.