І знову свято у Тустані. Коли я прийшла у своїй незвичайній сукні, вся в коштовностях, з діадемою небаченої краси, мене спершу прийняли за якусь гостю, а потім… потім ахали всі і дивувалися, і Володимир також. Він припав на одне коліно і по-лицарськи привітав мене.
– Ніколи не думав, що можна бути такою гарною.
– Звідкіля це у тебе? – Оточили дівчата. Вони роздивлялись коштовності на сукні і на мені.
– Звідкіля у тебе така краса?
Треба було щось відповідати, щось брехати. Мусила. Бо що мала робити?
– Та… це в мене від бабусі. А може й від прабабусі.
– Коштовності, ясна річ, штучні.
– Напевно.
– Але яка робота. Як справжні.
– Ніхто б і не сумнівався, що це справжні коштовності.
– Особливо діадема. Так і сяє.
– Витвір мистецтва.
– Тебе тепер без охорони небезпечно відпускати.
– Ну що ви!
– О, у неї така охорона, що…
– Володимир?
А я ледве стрималася, щоб не сказати Радимир. Не сказала. Тільки подумала.
– Лицарі! Лицарі! Ходімо дивитися.
Я відбилася від гурту. Мені хотілося бут самій. Я дивилася тільки на Володимира. Він був такий вправний , такий відважний. Що я в якусь мить не втрималася і гукнула:
– Радимир!
Бо мені здалося, що це був він.
З-за дерева вийшла постать.
– Не туди дивишся, кохана. Я ось.
– Радимир, – вимовила я самими устами.
– Чого ж ти злякалася? Ти ж хотіла, щоб я прийшов?
– Хотіла. Але як же ж ти?..
– Не хвилюйся, мене бачиш тільки ти. Для всіх інших я невидимий. Стань нареченою Володимира. Він схожий на мене. Я йому всю силу свою передав. Ви продовжите наш славний рід.
Я була сама не своя. На те звернув увагу Володимир.
– Що з тобою? Ти така бліда.
– Я хотіла б вже повернутися додому.
– Що ти! Тут ще буде стільки цікавого.
– Найцікавіше я вже побачила. Я бачила Радимира.
– Це, певно, був хтось з наших лицарів
– Ні. Це був Радимир.
– Ну… тоді їдемо дому.
– Я сама поїду. Ти залишайся. Свято триватиме всю ніч.
– Ні, я тебе саму не відпущу. Ця сукня…
– Не хвилюйся. Я переодягнуся.
– Однаково. Я їду з тобою.
– Скажи чесно. Ти маєш мене за хвору?
– Що ти! Я й сам інколи бачу Радимира. Тільки я вже до того звик, і це мене не вражає. А ти… я просто боюся, щоб ти не вислизнула від мене кудись у минувшину.
– Не бійся. Я міцно стою на землі.