Коли я прийшла в будинок культури і почула менует, ноги самі понесли мене у танець – я й не спам’яталася.
– Ви прекрасно танцюєте, – почула я раптом. – ви десь вчилися?
– Ні.
– Неймовірно. От тільки сукню вам треба буде підібрати. Вони у нас не дуже, та щось підберемо.
– У мене є сукня.
– Це має бути особлива сукня.
– У мене така є. Особлива.
– І прикраси б якісь. Щоб під коштовності.
– Є й прикраси.
– Дивовижну дівчину ти привів до нас, Володимире.
– Я знаю. Це наречена Радимира.
– Радимира? Якого Радимира.
– Лицаря. Хіба не чули? Мого далекого пращура.
– Не блазнюй Володимире. Завжди у тебе якісь фійоли в голові.
– Я не блазнюю. То і справді наречена Радимира. Він шукав, шукав її – так і не знайшов. А я знайшов. Тепер це буде моя наречена. Якщо захоче.
– Якби я тебе не знала, то подумала б, що у тебе дах поїхав.
– Не поїхав.
– А звідки ти знаєш про Радимирову наречену?
– Він казав мені.
– Ні, з тобою і справді щось негаразд.
– Зі мною все гаразд. А Радимир приснився мені – от і сказав.
– Фантасмогорія якась. Ти справжій казкоплет.
– Ні, це не казка. Просто існує зв’язок з минувшиною, з віками. Просто не кожен в це вірить, не кожен це відчуває. Але такий зв’язок існує.
– І ти його відчуваєш?
– Так, я його відчуваю.
Я ненароком почула ту розмову і зрозуміла, що цей хлопець – моя доля. Нас з ним поєднує щось таке, чого не можуть пояснити люди.