Таємниця трьох річкових камінців (казка про Тустань)
Є у нас на Україні замок-скеля, замок-твердиня. То була перепона для ворога.
– Стань ту! Ту стань!
Що дало назву Тустань. І ворог зупинявся. Не сам зупинявся. Його зупиняли хоробрі лицарі. Історія пам’ятає. Історія не мовчить. Перегукуються між собою віки. Живуть легенди. Пишуться казки.
Кожного року у Тустані свято. Тут і лицарські герці, і колишні танці, а головне – енергетика. Що не кажіть, а колись знали, як будувати і де будувати. Сидиш – і наче благодать на тебе сходить. І дихається легко, і всі негаразди наче кудись зникають.
– Стань ту! Ту стань! – сказало наше лицарство ворогам, що так і лізли на нашу землю, бо мали її за ласий шматок. Ми не раз були на тому святі. Свято дивовижне, свято незвичайне. Якось, їдучи у Тустань, я взяла собі на згадку з річки Опір три камінчики. Звичайні річкові камінчики. Тепер я час від часу беру їх у руки та й згадую і теперішнє свято, і колишні часи. Це якось по-особливому хвилює.

Якось, коли я дуже глибоко занурилась в історію Тустані, в мій сон прийшов старий-престарий дідусь з довгою сивою бородою. Я схилилася перед ним у поклоні, а він довго і незмигно дивився на мене, а потім спитав:
– Ти взяла з річки Опір три камінчики?
– Я взяла, – перелякано відповіла я. – а що, не можна було брати? То я віддам. Ось вони у мене.
– Ні. Чому ж ? навпаки. Це добре, що ти їх взяла. Для пам’яті. Не якісь коштовності, а звичайні річкові камінці. Це зворушливо. Значить, в твою душу запали віки. Я не просто дідусь, я – воєвода. Це я сказав ворогові :
– Ту стань!
І став ворог. Далі ми його не пустили. Чого ти на мене так дивишся? Ти спи, спи. Я – твій сон. Але й реальність також. Як хочеш, так і розумій. Я хочу подарувати тобі маленьке диво. Твої річкові камінці віднині стануть чудодійними. Один принесе тобі любов, другий, якщо захочеш, подарує тобі скарби, а третій збереже твою пам’ять про минулі віки, а якщо захочеш, то зможеш перенестися в наш час. Тільки не забувай про небезпеку. Наші часи буремні. У нас постійно точаться бої. У нас небезпечно не тільки воякам, але й гарненьким панночкам, таким, як-от ти. Та ще будь обачна, коли будеш у нашому віці: не загуби свій камінець, бо тоді не зможеш у свій час повернутися. І ніхто тобі не допоможе.
Така засторога не могла мене зупинити. Тільки-от…
Я прокинулася і довго думала, що за чудернацький сон мені наснився. Дістала з шухляди свої камінці і довго на них дивилася. Камінці як камінці, звичайні, річкові. Котрий з них може мені у чомусь допомогти?
« Ет! Сон є сон. Що я собі дурно голову морочу? Ну наснився воєвода. То й що? Надивилася святкового, то й приснилося. Однак… перевірити не зайве».
– Хочу перенестися у вік Тустані, – сказала я. І один з камінчиків засвітився. Я мерщій вхопила його та й сховала в кишеню, аби не опинитися в минулих віках без чудодійного камінця. Бо як я тоді назад повернуся? Значить, то був не просто сон. І воєвода мені не просто наснився. Він приходив у мій вік, у мій сон.
І я вирішила:
– Ризикну. Це ж так цікаво. Я ж романтик.
Стиснувши камінчик в руці, я сказала:
– Хочу перенестися у вік Тустані.
У вухах мені зашуміло, у голові запаморочилося, я з переляку заплющила очі. Отямилася я від гомону бою. Це було мені знайоме, наче я це вже бачила. На святі у Тустані! Але зараз це не було свято. Це не була гра. Тут лилася справжня кров, лунали зойки, тут гинули люди, і лицарі, і вороги. Я стояла на замковій вежі у незвичайно розкішній сукні, затканій перлами, золотом і самоцвітами. Ніхто не дивувався з моєї появи, наче в тому не було нічого дивного. Наче так і мало бути. Неподалік стояв воєвода. Він був ще молодий, його борода не була така довга, така пишна, у ній не було сивини. Я поклонилася йому, та він мене, здається, і не бачив. Він весь був у вирі бою. Я теж мимоволі задивилася на хоробрих лицарів у своїх обладунках. Особливо один лицар. Ах, як він бився. Вороги насідали на нього зусібіч, та він їх вражав своїм мечем та ратищем. Мені все ще думалося, що це гра, святкові звитяги. Тільки що це? Лицар упав. Він був поранений. До нього наблизився один з ворожих вояків, очевидно той, що його поранив. Ось зараз… тут я вже ні про що не думала, нічого не чекала, не тямила, що роблю. Я кинулася до замкових воріт.
– Куди ти, навіжена? – зупинила мене сторожа.
– Хіба ти не бачиш, що там робиться?
Та хіба можна було мене зупинити?
– Там…там…
– Коханий твій чи що?
Та я вже бігла на поле бою.
– Не смій! – гукнула. – Ту стань!
Вороги ошелешено стояли і дивилися на мене. Вони ще такого не бачили. Щоб дівчина? У такій дорогій сукні?
– Панянка!
– Чи князівна?
– Чи королівна?
– Візьмімо її. За неї можна взяти багатий викуп.
– Стояти всім, – обізвався головний і, либонь, найжорстокіший. Його очі горіли пекельним блиском. Їх доповнював звірячий оскал.
– Я візьму її за дружину.
– Це вже котра? – засміялися.
– П’ята, але перша.
Та я вже їх не чула. Я припадала біля того відважного лицаря, що дивився на мене неймовірно глибокими карими очима. З рани йому цебеніла кров, йому загрожував ворог, та він, либонь, про небезпеку забув. Він дивися на мене. Його негайно треба було винести звідси, та він був у важких лицарських обладунках, і я не могла зрушити його з місця.
– Пробі! Пробі! – гукала я. – та невже ж ви дасте йому загинути?
Це тривало якусь мить, а мені здавалося, що пройшла ціла вічність. І тут вийшла лава лицарів. Одні стали немилосердно бити ворогів, а другі підхопили пораненого та й понесли в замок.
– Тікай, дівчино, – гукнули до мене. Та я вже й сама зрозуміла, що мені загрожує небезпека. Вона загрожувала мені з того часу, коли я, мов навіжена, вибігла на бойовище. Просто вороги були ошелешені від моєї з’яви, а тепер опам’яталися. Вороги зрозуміли, що втрачають здобич. Найсміливіші кинулися до мене, навіть аркан звився над моєю головою, та було вже пізно. На мій захист стало лицарство.
На замковій вежі на мене вже чекав воєвода. Він посміхався мені.
– Ну, дівчино, ти сьогодні всіх здивувала. І лицарів також. Ти, безоружна, врятувала нашого найхоробрішого лицаря Радимира.
– А де він?
– У замку. Біля нього лікарі. Рана не смертельна. Але, якби не ти, то його неодмінно добив би той, хто його поранив. І звідки в тебе така відвага?
Я стенула плечима. Я боялася, що воєвода спитає, хто мої батьки, та він не спитав.
– Радимир чекає тебе. Він хоче тебе бачити. А від мене… ось тобі мій перстень. Правда, його ти зможеш носити хіба що на ланцюжку, для твоїх пальчиків він завеликий. Сьогодні тут буде князь. Я тебе йому представлю. Від князя буде тобі нагорода. Нечувано. А зараз іди. Радимир чекає. Він вартує уваги.