Вранці нова принцеса мала йти до королеви. Так тут з давніх давен заведено було. Фрута вже сама її одягала і чепурила. Покоївку і близько не підпускала.
– Тільки, Жаблено, не надумайся перед королевою квакати.
– А якщо ненароком?
– А я ненароком вліплю тобі такого стусана, що ти в своєму болоті опинишся. Тоді знатимеш.
Королеву вразило, що її донька якась не така. На себе не схожа. Ніби вона, а ніби й не вона. Не знає, як стати і що сказати. Очі відводить, не гострословить. Та й Лусика з нею нема. А це не припустимо.
«Щось тут не те, – подумала королева. – Наче Мілена, а наче й ні…»
– Доброго ранку, донечко.
– Ква-ква! Доброго ранку.
– Як ти спала?
– Ква-ква! Добре.
Фрута непомітно дала їй стусана.
– А де твій Лусик? З ним все гаразд?
– Так. Квусик десь, мабуть… бігає.
– У нас сьогодні будуть гості. Буде принц Фрід. Тобі доведеться до нього вийти. У твоєму житті настає такий час, коли вже треба задуматися про нареченого. То от принц Фрід…
– Ква! Ква!
– Послухай, Мілено, чого це ти сьогодні розквакалася? Фруто, що з нею?
– Не знаю. Мабуть, чергові пустощі.
– Пустощі – це добре. Та чи не забагато їх на одну принцесу? Ще мені бракувало, щоб вона перед принцом розквакалася. Сорому не оберешся. Ні, Мілено. Сьогодні ти до принца не вийдеш. Скажу, що ти недужа.
– Ква! Ква!
– Зараз же перестань. Фруто, її негайно треба показати лікареві. Це якийсь психічний розлад. Ану глянь мені в очі. В очі мені дивися. Ні, Фруто, це не Мілена.
– Не Мілена? А хто ж?
– Не знаю. Де моя дівчинка? Що ти зробила з принцесою? Де вона?
– Та я…
– А де няня?
– Її нема. Ми її послали на село за продуктами.
– Няню? За продуктами? Вона вже стара жінка. Хіба більше нікому було поїхати? Хто послав Марію без мого відому?
– Ну… Я думала…
– А хто ти така, щоб вмішуватися не в своє діло? Хіба це справа гувернантки? Краще б принцесу пильнувала. Геть мені звідси. І цю самозванку забери. Це не принцеса.
Як тільки вони опинилися в покоях принцеси, Фрута вхопила Жаблену за коси та стала немилосердно товкти її головою об стіну. Жаблена завищала:
– Ква! Боляче!
– Ще не так буде боляче. Я тобі скільки казала, щоб ти не квакала.
Жаблена плакала.
– Ти думаєш, що так легко відвикнути? Тут час потрібний.
– Час! Нема часу. Хіба сказати королеві:
«Почекайте, ваша величність, поки принцеса квакати відвикне».
Ти все зіпсувала. Повернешся тепер у своє болото і будеш там квакати, скільки тобі захочеться. І той чортів кіт кудись запропастився. Хоча важко собі уявити, що він би тебе признав. Він, клятий, любить тільки свою принцесу. Це ж треба було спробувати. А я його так немилосердно вишвирнула. Та вже що тепер? Все втрачено.
– А може ще не все?
– Треба було більше квакати перед королевою. Ух! Убити тебе мало.
– Однак… Я не розумію, до чого тут кіт.
– Не розумієш, бо ти – жаба. І розум у тебе жаб’ячий. Далеко тобі до принцеси Мілени. Вона, хоч і вреднюча була, та з біса розумна. Всі звикли бачити Мілену з котом. А тут ти. Без кота. Та ще й квакаєш, як у себе в болоті.
– А що сталося з тією принцесою?
– Та що сталося! Нічого не сталося. Десь там квакає у саду. Я теж часом буваю немудра. Треба було її знищити, а я відпустила. А тепер не знаю, як це мені вдасться.
– А може… Нехай живе?
– Нехай живе. А ти будеш квакати. І що? Врешті-решт королева таки щось зрозуміє. Тоді заквакаємо ми обидві. Ти в своєму болоті, а я… Невідомо де. Та я думаю, як би то… Покличу но я садівника Григорія. Може мені вдасться якось… Його руками.
Григорій був неподалік. Він обходив трояндовий кущ, що особливо яскраво пломенів. Цей кущ так любила принцеса Мілена. Григорій сумно дивився на троянди, і йому хотілося всіх їх зрізати і принести Мілені, аби тільки потішити її. Та знав, що зараз це не допоможе.
Прибігла Окота.
– Йди, Григорію. Фрута кличе.
– Чого їй?
– Не знаю. Сидить, надута, як сич. І та сидить. Зовсім вона не схожа на Мілену.
Увійшов. На Жаблену і не глянув. Знав, це не принцеса. Фрута дивилася на Григорія зверхньо, так, неначе у неї на голові була корона.
– Григорію, кажуть, що в саду розвелося багато жаб. Треба було б якось… Їх винищити.
– Не бачу в тому потреби. Жаби не приносять ніякого зла.
– Неприємні створіння.
– Ква! – несамовито квакнула Жаблена.
– Люди інколи теж бувають неприємні. Але живуть.
Аж тепер Григорій глянув на самозванку.
– Мені здалося, що й тут завелася якась жаба.
– Це тобі здалося. А от в саду…
– Я там взагалі не бачив жодної жаби. Правда, досі я на троянди дивився, які так любить наша принцеса.
– Це було досі.
– А тепер що? Принцеса більше любить жаб?
– Ква!
– Ні, не здалося. Тут таки завелася жаба.
– Не твого розуму діло. Йди і роби, що тобі велено.
– Це наказ королеви?
– Ні, це мій наказ.
– А ти, Фруто, тут хто?
– Я – гувернантка принцеси.
– То ти мені нічого наказувати не можеш. Я у тебе не служу.
– Що?
– Ну-ну… Заспокойся. Гаразд. Відтепер я, як побачу жабу, то постараюся її зловити і принести тобі, Фруто, щоб ти її вбила, бо я сам за своє життя не вбив жодного живого створіння.