– Моя няня хороша. А Фрукта зануда і мимра. Я і не подумаю її слухатися.
Фрута закипіла від злості. Вона прикривала віями очі, щоб ніхто не помітив у них недоброго відьомського блиску.
«Ну почекай, Жаблена, – думала Фрута. – Ти ще пошкодуєш, що зі мною зачепилася. Я тобі все пригадаю. Ти ще поплачеш. Ой, поплачеш».
– Послухай, Мілено, – гарикнула королева. – Коли будеш так себе поводити, я тебе у вежу замкну. Посидиш – то й порозумнішаєш.
– Чуєш, Лусику? Нас з тобою у вежу замкнуть. Ото весело буде. Ти будеш мишей ловити, а я буду пісні співати. Та не ті пісні, що їх співають принцеси в супроводі клавікордів, а ті веселі пісні, котрих я навчилася від кухарок. Ото весело буде, а головне – не буде з нами отієї осоружної Фрукти.
– Даремно ти так думаєш. Я Фруту з вами замкну. Вона теж винна, що такого переполоху наробила. Так що Фрута буде з вами. Буде тебе виховувати і на розум наставляти.
– О, це добре. Тоді буде ще веселіше. Я її з вежі скину. Чуєш, Фрукто? Не погоджуйся, бо тут тобі і гаплик буде.
– Фі, Мілено! Що за слова! Гаплик! І де ти таких слів навчилася? Ти, Фруто, її зовсім не виховуєш. І як можна бути такою жорстокою? З вежі скину! Ти собі уявляєш?
– А що я такого сказала? Скину Фрукту з вежі от і все. Можна подумати, що за наказом мого батечка короля нікого з вежі не скидали.
– Так то ж були злочинці.
– Але ж вони були живі люди. А я… І зовсім я не жорстока. Я потім буду за нею плакати. Але ж я не винна, що вона така осоружна.
«Ти дивися, як те дівчисько розперезалося, думала Фрута. – Гаплик буде! І придумала ж таке! Це ми ще побачимо, кому з нас гаплик буде».
І вже навіть не прикривала блиску своїх недобрих очей.
Ні, Мілена не була жорстока. Вона просто блазнювала. Та розгнівана королева того не розуміла.
– Іди звідси, негідне дівчисько.
– І у вежу ніхто не буде мене замикати?
– Ні. Поки-що.
– Живи, Фрукто, далі. Тільки не будь такою занудою, – сказала Мілена та й побігла, тримаючи на руках Лусика та наспівуючи якусь веселу пісню.

Лусик з Міленою не розмовляв. Він тільки слухав і розумів, що йому казала Мілена. Про те, що Лусик вміє розмовляти, не знав ніхто. Це була їхня з Міленою таємниця. А тут він прибіг до Мілени задиханий і тихо сказав:
– Послухай, принцесо, я щось тобі скажу.
– Що, мій котику? Що тебе так схвилювало?
– Наша Фрукта – чарівниця.
– Чарівниця? Ну що ти таке кажеш! Звідки ти знаєш? Фрукта, ясна річ, зануда. Але, щоб чарівниця…
– Я сам бачив, як вона розмовляла з жабою.
– З жабою? А де ж вона її взяла?
– Не знаю. Я тільки бачив, як вона з нею розмовляла. Посадила жабу на стіл і з нею розмовляла.
– Про що ж вони розмовляли?
– Не знаю. Не чув. Чув тільки, як Фрукта на останок жабі сказала:
«Іди».
І випустила її за поріг.
– Щось затіває капосна Фрукта. Тільки що? Треба порадитися з нянею. Вона, мабуть, розгадає ту загадку.
– А няні нема.
– Як нема? А де ж вона?
– Її кудись послали.
– Куди ж її могли послати? Завтра спитаю у матері. Начувайся, котику. Буде нам лихо. Може б тобі краще піти звідси. До мами чи що.
– Нізащо. Я тебе саму тут не залишу. Я хоч і кіт, та може ж таки чимось допоможу.
– Дякую тобі, мій хороший.
А вночі сталося ось що. Коли Мілена спала, Фрута обернула її на жабу та й викинула у сад. А жабу ропуху обернула на принцесу та й поклала на ліжко. Розгубленого Лусика вхописа за загривок та й швиргонула за поріг.
– Іди за своєю хазяйкою, шкідлива тварюко. І подякуй, що я не вбила тебе чи не обернула на…
Та котик далі вже не слухав. Він побіг шукати свою принцесу.
А Фрута тим часом казала:
– Ти, Жаблено, спи. Набирайся сил. Завтра у тебе відповідальний день. Ти підеш до королеви. Не забувай, що ти тепер не Жаблена, а принцеса Мілена. І не надумайся перед королевою квакати. Відвикай.
А тим часом котик знайшов свою принцесу. Вона була схожа на справжню гидку жабу. Тільки плакати ще не відівчилась. Була мокра від сліз і тремтіла від холоду. Котик присів коло неї, готовий і сам розплакатися.
– Що ж нам робити, Мілено?
– Ква-ква! Не знаю. Пропаду я. Ой, пропаду.
– Не плач, принцесо. Треба шукати вихід.
– Та яка я принцеса? Я жаба. Ква-ква!
Та й знову заплакала.
– Добре, що ти хоч розмовляти можеш.
– Думаю, що це не надовго. Мені все дужче хочеться квакати. Тільки-от їсти всяку гидоту я ніяк не зможу. Пропаду я, котику.
– Негайно перестань плакати і давай думати. Я думаю, що треба піти до садівника Григорія. З усіх він найнадійніший і найрозумніший. Доведеться відкритися йому, що я розмовляю. Тут вже нічого не зробиш.