В саду бавилася принцеса Мілена з котиком Лусиком. Вони бігали, бавилися в хованки і обоє сміялися. Так, так, обоє, Лусик також сміявся. Фрута готова була поклястися, що вона бачила й чула, як Лусик сміявся. Фрута дивилася за ними, потім запевняла всіх, що таки незмигно дивилася, і… І що?
Раптом Мілена по-змовницьки підморгнула Лусикові – і вони побігли. Побігли, побігли, ховаючись по заростях і по тінистих алеях. Побігли далеко, аж до водограю, туди, куди Мілені без супроводу ходити не дозволялося. Не дозволялося! А хто посмів їй, принцесі, щось не дозволяти? Потім вони звернули на ледь помітну стежину і замаскувалися в кущах.
– Лусику, – тихо сказала Мілена, – ми з тобою сховалися від тієї видри. Нехай тепер нас шукає. Я ладна побитися об заклад, що вона нас не знайде. Ми з тобою молодці. Тепер будемо сидіти тихенько. Нехай вона нас шукає. Шкода тільки, що я на кухні не прихопила нічого їстівного.
Дівчинка засміялася і сіла на траву. Мурлусик вклався до неї на коліна, трохи помуркотів та й заснув, бо таки добряче набігався. Кругом було тихо та любо. Тільки птаство, ніким не наполохане, щебетало собі, насолоджуючись само своїм щебетом. Мілені здалося, що вони з Лусиком потрапили на безлюдний острів чи в якусь незвідану казку.
«Отак, мабуть, і казки народжуються, – подумала дівчинка. – Треба буде у няні спитати, чи так воно».
А потім замріялася про щось далеке і незвичайне.
Раптом щось в кущах зашурхотіло – і блимнули зелені очі. Мілена не злякалася. Її важко було злякати. Їй просто цікаво стало. Вона зачаїлася і уважно роздивлялася по кущах.
– Киця! Лусику! Киця!
Лусик зіскочив, наче й не спав зовсім, і кинувся до кущів, звідки блимали гострі зелені очі. Лусик зрадів, здивувався і сам не помітив, як заговорив людською мовою.
– Мамо! Мамусю! Як ти мене знайшла?
– Знайшла, – почувся тоненький дитячий голосок. З кущів вийшла триколірна породиста кішка, охайна, доглянута, з пишним хвостом. Вона недовірливо косувала на Мілену. Лусик перехопив той погляд.
– Ти її не бійся. Це принцеса, моя господиня. Вона добра і любить мене.
– О, ти ще маленький і дурненький. Ніколи не вір тим принцесам. Вони підступні. Побавиться з тобою, а потім, як набридне, без жалю викине тебе на смітник.
– Ні, Мілена не викине. Вона любить мене.
– Ну, дивися.
– Мамо, і ти могла б з нами тут жити. Тут гарно і ситно. Я попросив би принцесу. Вона погодиться.
– Ні, синочку. Я не можу. У мене вдома дітки лишилися. Вони ще маленькі і потребують мого догляду. Я просто хотіла знати, як ти тут. Бо я знала, куди тебе взяли. Ну, я побігла.
Зачудована Мілена дивилася на двох котів, на маму і на сина, і ніяк не могла отямитися. Як? Кіт розмовляє! Зовсім, як людина. Принцеса ще такого не чула. У казках няня про таке розказувала, але ж то були казки. А тут… Лусик повернувся до Мілени і знесилено опустився на траву.
– Мама, – промуркотів кіт і заплющив очі.
– Чекай, Лусику, не спи, – заворошила його Мілена. – Чому ти мені не казав, що ти вмієш розмовляти?
– А навіщо було казати? Майже всі коти вміють розмовляти. Вони вчаться від своїх господарів. Просто про те ніхто не знає. І ти, будь ласка, нікому про те не кажи.
– А чому? Чому? Нехай би люди знали, які ви розумні.
– О, ти тільки покажи людям розмовляючого кота. Вони ж його замучать. Дослідження всякі, обстеження. Ні, краще не треба. Я вже те знаю. У мене товариш був. Відкрився людям, що він розмовляє – то мав потім. Так я й не знаю, де він зараз.
– А ти розумний, Лусику.
– Ще б пак! Був би я дурнем, то хіба ж би мене взяли до королівського двору?