Врешті-решт няню Марію привезли, та принцесу-жабу Григорій вирішив їй не показувати. Це дуже тяжке видовище. Жінка такого могла не витримати. Їй все розказали на словах. На диво няня трималася мужньо. І зовсім не здивувалася, що Лусик вміє розмовляти.
– Таке буває, – сказала няня. – Коти дуже розумні істоти. А що вже віддані – то куди там людям! Я рада, що такий котик є у нашої дівчинки.
Та й знову у сльози.
– Дозволь мені, сину. Хоч одним оком глянути на мою крихітку. Я ж її з пеленок гляділа.
– Не треба, матінко, не треба. Тішмося тим, що вона жива. Тепер треба думати, як її з тієї біди вирятувати.
– Є у мене один знайомий. Дід Охрім. Йому вже поза сто років. Мене ще маленькою знав. Славний чоловік. Сам він не чарівник та мудру голову має. Дав йому Бог. Роки голову йому посріблили, та розуму не відібрали, а ще, здається, докинули. Треба їхати до нього. допомогти у моєму горі він не відмовить.

Дід Охрім сидів на призьбі і стругав нову люльку.
– Помагайбі, діду Охріме.
– О, Маріє! Яким вітром тебе занесло у наші краї. Чи не на весілля приїхала діда просити?
– Ой, дідусю, і я жартувала б, якби про біду не йшлося. А то не до жартів, а до гіркого плачу.
– Е-е, дівко, сльози – поганий порадник. А що ж там у тебе? Сідай та розповідай, а головне – не журись. Нема такої біди, щоб людина не зуміла її відвести та за вітром пустити. Тільки проти смерті безсила людина. Тут людина вже нічого не в силі зарадити. У тебе там ніхто не вмер?
– Ні. Поки що.
– І слава Богу. А тепер розказуй.
І Марія все розказала. Про принцесу, про Фруту і про розмовляючого кота не забула. Дід Охрім продовжував стругати свою люльку і уважно слухав. А потім спокійно сказав, наче та історія зовсім його не схвилювала.
– Був і в мене колись розмовляючий кіт. Тоді я ще малий був. Під стіл пішки ходив. Сидів отак я якось під столом, і до мене мій кіт прийшов. Прийшов і заговорив. Що тут радості було! Я, ясна річ, до матері побіг. Малий ще був. Розказую, хвилююся, аж тіпає мною. І кіт тут-таки біля мене. Мати не вірить мені, ясна річ. Мовляв, фантазує дитина. Та все ж до кота:
– Скажи щось, Мурчику. А той – анітелень. Посміялася з мене мати, а кіт зі мною більше так і не розмовляв.
Марію розбирала нетерплячка.
– Добре, дідусю, добре. Це дуже цікаво. А тепер скажіть, чи допоможете ви в нашій біді?
– Аякже. Чому ж не допомогти? Тебе ж я знав ще маленькою. На руках тебе носив. Ми з твоїм батьком приятелювали. А тепер ти он яка виросла.
– Виросла, дідусю, та й зістарилася.
– А про старість не треба. Цур їй, тій старості. Забагато їй честі, щоб про неї говорити. Знав я, Марія, одного відьмака. Потужний був відьмак. Його в народі Коршуном прозивали. Зістарівся він, а сили своєї не втрачав. Перед смертю хотів свою справу комусь передати. Так у них, у відьмаків, заведено. Дочка у нього була. Так вона не погодилася. Не захотіла бути відьмою. А улюблена внучка його погодилася. Перебрала дідову справу. Вона думала, що, коли стане відьмою, то здобуде і гроші, і славу, і стане щасливою. Вона, молода і нерозумна, не знає, що щастя не в грошах і не у славі. А надто вона мріяла про корону. Ще зовсім малою будучи, змайструє собі корону з усякого непотребу, аби блищала, та й красується-хизується у ній цілий день, немов і справді королева. І перед дзеркалом крутиться: чи гарно їй? То, кажеш, як її звати? Фрута? Так і є. То вона. Дід її Фрутелією називав. Поїду я з вами. Тільки піду, причепурюся. До королів же їду все-таки. Хай їм грець! Все життя прожив без них, а от… Доведеться побачити. Ти почекай, Маріє. Я миттю.
Та й зник у хаті. А коли вийшов, то Марія аж у долоні плеснула оце так дід. Ставний, кряжистий, у вишиванці, жупан наопашки, вуса підкручені – справжній тобі козак.