– Побачимо.
– А ти думаєш, він це робитиме при всіх?
– Аякже. Він мусить довести, що розвідьмачив її. Міг же знайтися хтось такий, що вихопив би її з вежі, аби разом з нею відьмувати. Ні, таке не пройде.
– Тихо, тихо. Щось каже.
– Ти, Фрутеліє. Мусиш мені довіряти. Бо інакше у нас з тобою нічого не вийде. Я велів отут серед майдану розкласти вогнище. Ти зараз роздягнешся…
– Прямо отут?
– Прямо отут, Фрутеліє. Іншого варіанту у нас немає. Або… Ти можеш назад повернутися у вежу.
– Ні.
– Тоді… Ти роздягнешся, я намащу тебе чудодійними мастями, і ти підеш у вогонь. Тебе пекти не буде. Ти будеш неушкоджена. З тебе тільки вийде вся нечисть.
– Я не вірю тобі. Ти прийшов, щоб мене згубити. Комусь жаль стало для мене і тієї вежі, і того місця, що я там займаю.
– Фрутеліє, жаль мені тебе. Жаль твоєї вроди молодої, що припала мені до душі. Я прийшов не згубити тебе, а очистити тебе від скверни і взяти за дружину. Мусиш на те погодитися, бо інакше доведеться тобі повернутися у вежу і сидіти у ній все своє життя. Бо хто знає, чи знайдеться ще хтось другий, такий, як я. Це твій шанс вийти з вежі. Якщо хочеш, то і я стану поряд з тобою у вогнище. Лише для того, щоб ти мені повірила. Мені у тому нема потреби, бо я ніколи не відьмував.
Погодилася Фрутелія. А що мала робити? Сміливо увійшла вона у вогонь і стояла там, ясна і усміхнена. Прибулець, озброївшись мечем, пильно стежив за вогнищем. Раптом, коли полум’я спалахнуло найяскравіше, з нього виповзла змія. Чоловік розрубав змію мечем і кинув у вогонь.
Полум’я погасло. Перед ошелешеним натовпом стояла усміхнена Фрутелія. Вона була така якась світла, не схожа на себе. Їй принесли розкішний одяг, вона одягнулася і сказала:
– Мені якось так гарно, так сонячно, як ще ніколи не було.
– А ще краще стане, коли ти зробиш хоч якусь добру справу, ну, от і все. Тепер до сповіді і до шлюбу.

Доки роки пливтимуть собі один за другим, я, випереджаючи їх, розкажу, що ж було далі. Ніяких несподіванок. Все, як і мало бути. Мілена і Григорій побралися, і це була найкраща і найщасливіша пара на землі. А потім Григорій привів свою кохану до неймовірно гарного трояндового куща і сказав:
– Ці квіти я виростив для тебе, моя Мілена. Я не хотів їх зрізувати. Нехай цвітуть і милують очі не лише нам.
– Вони прекрасні, – захоплено сказала Мілена.
– Квіти і справді чудові, – поважно сказав і кіт Лусик.
Сміявся день, заповзято дзвеніли коники в траві, а десь поруч снувалася нова казка, цікава і не схожа на жодну попередню казку. Казка може і не про принцесу. А про що? Ну… Всьому свій час. Напишеться – тоді й будете знати.