– Стратити, – почулися голоси.
– Втопити.
– Спалити, як колись спалювали відьом.
Королева підняла руку.
– Ні, панове, ні. Ми не будемо долучати смуток до нашого радісного свята. Пропоную замкнути Фрутелію у вежу, а по всьому королівству і за його межами розіслати гінців з такою об’явою:
«Вродлива освідчена дівчина за рішенням королівського правосуддя замкнена у королівській вежі і може там просидіти до кінця своїх днів, якщо не знайдеться хлопець чи чоловік, котрий погодиться взяти її за дружину. Є одна засторога: ця дівчина – відьма. Той, хто погодиться з нею одружитися, мусить знати спосіб, як її розвідьмачити».
Фрутелія продовжувала плакати. Почулися схвальні вигуки.
– Мудра наша королева.
– І милостива.
– А таки треба би було відьму стратити. Заледве нашу принцесу не згубила.
– Молода і гарна…
– Але ж відьма.
– Це ж треба, щоб така краса відьмі дісталася.
– І все-таки її треба було стратити. Наша королева занадто милостива.
– Ой, сидіти їй в тій вежі до кінця її днів. Стільки гарних дівчат на світі. Кому захочеться брати за жінку відьму? Та ще й розвідьмачувати її.
– А це вже доля. Як вона розпорядиться, то так і буде.
Вивели заплакану Фрутелію та й тут-таки забули про неї, бо почався веселий бенкет з танцями та феєрверками. І хоч принцеса була дуже втомлена після пережитого потрясіння, вона танцювала більше за всіх. Була здивована, що Григорій так гарно танцював, наче все життя тільки те й робив.

І потекло життя своєю наїждженою колією. Принцеса змінилася, подорослішала, стала серйозніша. Та інколи в її оченятах стрибали бісики, і вона вдавалася до колишніх пустощів. Тоді няня її припам’ятовувала. Одна вона мала на неї вплив.
– Вгамуйся, зірочко моя. Це вже тобі не личить. Ти вже наречена.
– То виходить, що бути нареченою – це дуже нудно.
– Ну чому нудно, моя крихітко? Тиж любиш свого Григорія? Та й він тебе. Он які букети кожного дня тобі приносить. А тобі… Час і про придане думати.
– Придане? Нянечко! Що ти! Навіщо Григорію моє придане? Він би тільки на мене дивився з ранку і до ночі.
– Це зараз так. А колись і про придане спитає.
– Не спитає, не спитає. А зрештою, чого я маю журитися про своє придане? Тим нехай журиться моя матінка. Це її журба.
– Знаю, кізочко, знаю. Думаю. Що з приданим все в порядку. Це я так собі сказала, щоб тебе трохи припам’ятати.
Лусик виріс і став розкішним котом.
– Якщо ти, Лусику, так будеш рости, то я не зможу носити тебе на руках.
– Тоді я бігатиму за тобою, як песик.
А якось спитав у Григорія:
– Послухай, Григорію, то виходить, що і ти тепер мій господар, як принцеса? Виходить, що тепер у мене два господарі?
– Ні, Лусику, – посміхнувся Григорій. – У тебе і у мене одна господиня – принцеса Мілена. Обидва ми її слуги.

Кажуть, що власну долю конем не об’їдеш. Так воно, мабуть, і є. минуло небагато часу, як до королівського двору під’їхав чоловік середніх років. Важко було визначити, яких він статків: ні бідний, ні багатий. Був кремезний, ошатно одягнений, з розумними проникливими очима.
– Я хотів би побачити ту дівчину, що замкнена у вежі.
Така новина облетіла і вельмож, і прислугу. На майдані зібралося море людей – не протовпишся. Ще б пак! Таке не кожного дня буває. З вежі вивели Фрутелію. Вона зблідла, змарніла, та вроди своєї не втратила.
– Гарна дівчина, – сказав прибулець. – Я хотів би взяти її за дружину.
– Але ж вона відьма.
– Я знаю. Я об’їздив багато земель, бачив багато різних людей, цікавився їхніми звичаями, перебрав багато всяких ремесел. Багато чого навчився. Навчився і відьом розвідьмачувати.
– То ви чарівник?
– Ні, не чарівник. Я знався з багатьма чарівниками і дещо він них перебрав. Декотрі охоче зі мною ділилися своїми знаннями, а від декотрих я сам дещо перебирав. А тепер скажи мені, Фрутеліє, чи ти згідна вийти за мене заміж? Розумію, що тобі скрута, але силувати тебе не хочу.
– Згідна, – тихо, наче вітер прошелестів, відповіла Фрутелія.
– Голосніше скажи, дівчино, щоб всі те почули.
– Згідна, – повторила Фрутелія вже на повний голос. Людей на майдані зібралося багато: і прислуга, і придворна знать. Особливо цікавими були жінки. Вони аж на місці тупцювали – так їм хотілося все бачити і чути. Дехто ущипливо зауважив:
– Згодна! Ще б пак! Вона б і за рогатого заміж пішла, аби у вежі не сидіти все своє життя.
-За рогатого! Таке сказали! Це б їй за щастя. За рогатого їй тільки виходити.
– Цікаво, як він буде її розвідьмачувати.