Нарешті королева глянула на садівника.
– А ти, хлопче, що?
– Я – нічого. Прийшов подивитися на людську радість. А ще я відтепер охоронець принцеси.
– Мамо, тату, Григорій мені життя врятував. Григорій, Лусик, няня і оцей дідусь.
– Знаю. Няня розказувала. Ви всі гідні королівської нагороди. Всім видати по мішку золота.
Дід Охрім засміявся.
– Дякую, ваша величносте. Навіщо мені стільки золота? Я все життя без нього прожив і, дасть Бог, ще проживу, скільки мені належить. Хіба що трохи грошей на тютюн візьму, коли ваша ласка, а ще б мені нову чумарку та доброго коня, щоб я скорше додому добрався.
– Могли б і в нас зостатися. Жили б у достатку і в ситості.
– Дякую за ласку, та я вже звик в себе вдома, по-простому, по-колишньому.
– А ти, Григорію?
– А я трохи золота взяв би. На весільний подарунок для молодої. Колись же і мені прийде час своє гніздечко вити. А зараз… У моїй хатчині дах протікає, то годилося б його полагодити.
– А скажи, Григорію, ми тут всі свої., чи нагледів ти вже собі наречену?
Хлопець зашарівся.
– Та… Поки-що ні. За роботою ніколи мені за нареченими дивитися.
– Лукавиш, хлопче. І ми колись були молодими. Дещо пам’ятаємо.
Присутні розвеснено посміхалися.
– А якщо й нагледів, – глянув на Мілену, то вона, як зірка в небі: світить ясно, та живе високо.
Королева від надлишку емоцій ніяк не могла зупинитися.
– Я тут… Ні з ким, правда, не радилася… Та, думаю, його величність буде не проти. Та й, зрештою, у всіх казках буває… Я знаю, що принцеса давно до тебе схильна. Якщо і ти… Словом, якщо ви згідні, то я об’являю вас нареченими.
Григорій впав навколішки перед королевою, а потім поцілував крайчик плаття принцеси.
– Та з весіллям доведеться ще почекати, доки підросте наша Мілена.
Що тут почалося! Оплески, радісні вигуки.
– Дивися, Григорію, мотай на вус, – посміхнувся, король. – Бачиш, як її величнісь королева від мене всю владу перебрала. Затям, і тебе таке чекає.
А королева тим часом продовжувала:
– Пів королівства, як то буває в казках, ми віддавати переможцю не поспішимо. Прийде час – все королівство переберуть.
– А няня…
Няня тут-таки впала перед королевою навколішки, не перестаючи плакати.
– Ваша величність!
Сльози не давали їй говорити.
– Ну, ну, Маріє. Не треба плакати. Наша казка має щасливий кінець.
– Не треба мені золота, – сказала няня. – Хіба що купити нову хустку і нову корсетку. Окрім вас, нема у мене нікого. Маю єдине бажання: служити своїй красуні принцесі до кінця своїх днів. І, якщо буде така Божа і ваша ласка, побавити ваших онуків.
– І правнуків, Маріє.
Оплески і радісні вигуки.
– А Лусик, Лусик, – нагадала принцеса про свого улюбленця. – Він також заслуговує нагороди. Золота йому не треба, але…
– Не забула я, дочко, про твого Лусика. Як би могла забути? Я замовлю для нього золотий медальйон, на якому буде викарбувано:
«Королівський придворний кіт Лусик».
І тут сталося таке, чого не сподівалася навіть принцеса, а всі присутні просто ошаліли. Кіт заговорив:
– Щиро дякую, ваша величносте. Але я кіт, котрий належить тільки принцесі. Тому, коли ваша ласка, накажіть викарбувати: «Лусик – кіт принцеси Мілени».
– Ох, – вирвалося одночасно з усіх грудей.
– Розмовляє!
– Розмовляючий кіт!
– Справжня казка!
– А хто б сумнівався?
І тут нарешті встав король.
– Кожна казка має закінчуватися веселим бенкетом. Як там кажуть? «Щоб по вусах текло», але щоб і в рот таки щось попало.
Фрута втиснулася сама в себе, намагаючись стати маленькою і непомітною. Затравленим поглядом, як той звір, що потрапив у пастку, вона дивилася на всіх. Найбільше їй хотілося зникнути, розчинитися, щоб ніхто не звертав на неї уваги.
«А може вони про мене забудуть? – думала Фрута. – Мені б тільки якось… Вислизнути звідси».
Та про Фруту не забули. Королева згадала. Та й Григорій час від часу кидав на неї спопеляючі погляди. Ні, він би так просто її звідси не випустив. Подумати тільки! На що наважилася! На життя принцеси! Та за таке… Але тут заговорила королева.
– Що ж… Нагороди визначені, весілля намітилося, бенкет… Буде і бенкет. Як у всякій добрій казці. Та ще без нагороди зосталася одна особа. Флутелія. Якої нагороди вона вартує?
Запанувала тиша. Тільки чути було хлипання Фрути, що тут-таки впала навколішки перед королевою.
– Прощення тобі нема. Моє материнське серце не може тебе простити.
Тоді Фрута навколішках доповзла до Мілени. Її косинка впала на ноги принцеси. Дівчина з огидою відкинула косинку ногою.
– Я не чую тебе і не бачу, Фрутеліє.
Та й відійшла.