Двоє зачарованих
Ви вірите в чари і в чарівників? Ні? І я не вірила. А от тепер вірю. Ну, може й
у житті їх не буває, а в казках… Скажіть, а що це за казка без чарівників, злих і
добрих? Звичайно, краще, щоб були тільки добрі. Але так не буває. Зло і добро
чомусь поряд ходять. І в казках, і в житті також. Добре, що в казках завжди
перемагає добро. От так би й у житті… А зараз, звичайно, казка.
Чи в горах, чи в долинах, а на благодатній землі було собі одне царство. А як
царство, то, ясна річ, був у ньому і цар, була й цариця. А в них, відомо, було три
дочки — царівни тобто. Дві старші — красуні, як дві зорі. А коли народилася
наймолодша, прийшла до них зла чаклунка під виглядом знатної пані.
— Пустіть та й пустіть мене на молодшу царівну подивитися.
Пустили, бо незручно якось було такій пишній пані відмовити. А маленьку царівну
саме купали. Кинула зла чаклунка у купіль зілля відворотного, прошептала щось
лихе та й зникла. І тут-таки на очах змінилася дитина: її гарненьке личко зблякло,
ніс витягнувся, шкіра зморщилася, ніби й дівчинка, а риси справжньої потвори.
Заплакали тут цар з царицею та й всі, хто був при тому. А що робити?.. Довго
радилися, розумних людей питали, але до ладу ніхто нічого сказати не міг. Вже де
тільки порятунку не шукали — все марно. І по лікарях, і по знахарях свою доньку
возили, а ті лише скрушно головами похитують та руками розводять. Але одна
столітня знахарка таки сказала:
— Бути їй такою аж до тих пір, доки не зустріне вона свою пару — такого
зачарованого хлопця, як і вона. А ще злі чари може змити з неї велика вода.
Більше стара знахарка нічого не сказала. А що з тих слів? Де ти того зачарованого
хлопця шукатимеш? Може, десь він і є на світі білому, тільки де — того ніхто не
знає. А велика вода? Вже купали царівну і в басейні, і в річці, і в озері — нічого не
допомагає. Та й дали собі спокій.
Росли царівни. Росли та вчилися, розуму набиралися, бо не гоже їм
невігласками бути. Що вже дві старші — здібні та розумні — вчителі ними не
нахваляться. А молодша їх вже давно обігнала. Що старші царівни добрими були —
й мухи не скривдять. А молодша не тільки не скривдить, а й допоможе всякому. Та
що з тих її чеснот, коли на неї з непривички й дивитися страшно було. Що
дорослішала дівчина, то все більше відчувала свою біду. Вже й плакала потай. А що
з тих сліз? Цар сердився, а цариця любила своє безталанне дитя більше від других:
звісно, мати, хоч і цариця.
Росли царівни. Вже й пора їх приїжджим гостям показувати: може, хто котру
посватає. Спершу цар з царицею вирішили не показувати молодшу доньку. Наче й
не було її на світі. Та чутка про її потворство розійшлася по чужоземних країнах, і
всім конче хотілося глянути: що ж це за царівна така. А подивившись, зітхали
співчутливо та іншим розказували: так, мовляв, і так. Слава про царський двір
недобра пішла. Двох старших царівен іноземні царенки посватали, а за молодшою,
хоч батько давав півцарства… Ніхто не спішив її сватати. Де там! Таких відважних
не знайшлося. Цариця плакала, а цар…надумав лиху справу, та нікому про це не
казав. Ходив сумний та зажурений, бо й йому важко було на таке зважитись, а все ж
зважився. Дуже вже йому муляла недобра слава його двору.
— Збирайся, дочко, — сказав цар до найменшої дочки, — поїдемо з тобою за моря,
за океани, у тридев’яте царство. Може, там тебе хто посватає.
— Куди ж ти її повезеш? — забідкалася мати. — Хто вже її там посватає? Нехай би
собі вдома сиділа.
Прикрикнув цар на жінку, хоч вона й цариця була, та й наказав дочці збиратися.
Зібралися. Спорядили пишний корабель під білими вітрилами та й поїхали. А
як виїхали на середину океану, покликав цар свою молодшу дочку та й каже:
— Шкода мені тебе дочко дуже шкода, але мій царський двір, його добра слава мені
дорожчі. Гірко я плакатиму за тобою, але мушу я тебе отут-таки в море-океан
кинути.
Заплакала тут царівна.
— Чи Вам, батечку, куска хліба для мене жаль? То я й не їстиму. Тільки не губіть Ви
мого віку молодого. Мені, як і Вам, жити на світі хочеться. Не моя в тім вина, що я
не така гарна, як мої сестри.
Спершу Цар також заплакав — розчулили його доньчині сльози. А потім
розсердився: і на себе, що такий м’ягкотілий, і на доньку свою, що не розуміє,
наскільки, це важливо — престиж царського двору.
Але тут корабель зупинився. Забігали моряки, не розуміючи, в чому причина
такої зупинки. А причина була дуже проста: з морських глибин вигулькнув
страшний велетень. Голова, як довбня, вкрита морськими водоростями. В них
маленькі рибки заплутались. Це він ухопив одною рукою корабель та й зупинив
його, наче іграшковий. Над водою стриміла лише його страшна голова. Велетень
загримів своїм могутнім голосом:
— Віддай мені, царю, свою дочку. Я візьму її за жінку.
— Не віддавай мене, таточку. Не віддавай. Краще вже кинь мене у хвилю морську,
хай я загину, якщо я така вже Вам осоружна. Краще загину, ніж з таким
страховиськом вік жити.
— Чого плачеш, дурна дівчино? Ти якраз мені і до пари: і негарна, і розумна, і
добра. Таку я й шукав. Що з того, що твій батько і гарний, і багатий, коли він у своїх
грудях зле серце має? Не плач. Ще твої сестри заздритимуть тобі.
Але царівна продовжувала ридати.
— І чого я така нещасна? І навіщо тільки я на світ народилася?..
А цар і каже:
— Мусиш іти, дочко. Добре, що бере тебе за жінку. І я гріх на душу не братиму.
Думаєш, мені легко було на таке зважитись? Не такий я уже й безсердечний, як каже
ота потвора.