Казки з моря

А тим часом морський цар спостеріг, що все його царство неначе якийсь
смуток оповив. Покликав він свою дочку та й каже:
— З тих пір, як ти живеш тут, у нас чомусь смуток поселився. Русалки перестали
свої веселі танки водити, музиканти більше на мушлях не виграють, навіть риби — і
ті засумували: плавають, як неживі. Я підозрюю, що це ти винна у всьому. До твоєї
появи тут все кипіло. А які бенкети ми учиняли — аж хвилі на берег вихлюпува-
лись. А тепер? Тьху — та й годі!
— Хто ж тобі боронить і тепер бенкети вчиняти? Тільки мене на тих бенкетах не
буде — так і знай.
— Вперта ж ти, Моріано. Скільки ж можна сумувати? От виходь за човняра.
Хороший хлопець. А набридне — за когось іншого вийдеш. У нас так.
— У нас на землі не так. Якщо я вже люблю свого Василя, а він мене — то це вже
навіки.
— Я б і позаздрив тобі, якби я заздрити вмів. Бо мене на світі ніхто не любив. Всі
бояться, а ніхто не любить, бо я — цар. Тому й тебе придумав. А ти … ти теж мене
не любиш.
— Як же ж я маю тебе любити, коди ти мене у неволі тримаєш? Хіба тобі мало піни
морської? Придумай собі іншу донечку. Тільки вже виховуй її тут, під водою, щоб
не чула вона солов’їного співу, щоб неба голубого не бачила. А мене відпусти. А як
не відпустиш, я все твоє царство смутком обів’ю, своїм горем всеньке море висушу,
своїми гарячили сльозами піски випалю.
— Скличу я всіх на бенкет. Не може бути, щоб ти і тут не розважилася.
— Послухай, батьку, зроби мені таку ласку, поклич на бенкет мою матінку та мого
хлопця Василя. Ти ж все можеш.
— Ото вигадала! Ще не чувано такого, щоб прості смертні люди на моїх бенкетах
бували.
— А вони й не прості. Вони — мої рідні, а я ж таки царського роду.
— Твоя рідни тут, під водою.
— Тоді мене і не клич на той бенкет. Мене там не буде. Та коли ти змусиш мене
бути, то всі твої гості помруть від жалю. Хіба що всі вони мають таке холодне і
черстве серце, як ти.
— Ну, чого ти вже так кепсько про мене думаєш? Я навіть колись плакав, як один
рибалка на сопілці грав. А знаєш що? Я запрошу на бенкет твоїх земних родичів.
Нехай так. Виконаю твою примху. Дуже вже мені хочеться побачити тебе
усміхненою.
— Тільки пообіцяй мені, що ти їх потім відпустиш живими і неушкодженими.
– Та вже відпущу.
Зраділа Моріана — аж посміхнулася. І все море засяяло, замінилося. Русалки повели
свої танки, рибки жвавіше заметушилися, музиканти загули у свої мушлі. Аж
Нептун посміхнувся у свою довжелезну бороду.
— Запрошу. Хіба мені шкода? — подумав старий.

А Марія з Василем не дуже й сподівалися, що Моріана їхню звістку одержить.
А ще менше сподівалися, що морський цар їх до себе в гості запросить. Та чого на
світі не буває? Особливо в казках. Отак подумали вони собі та й почали готуватися
до тих запросин та радитися з мудрими людьми. Та обережно радилися, щоб їх не
засміяли. Бо хто в наш час повірить у таку казкову вигадку? А самі вони знали, що
це не вигадка, бо це був їхній біль, їхня жура: як визволити Моріану з осоружного
полону?
Саме на ту пору у злої відьми трапилося лихо. Від лиха навіть відьми не
застраховані. Продірявився її казан, в котрому вона своє зілля варила. Як бачимо, у
відьом також бувають свої клопоти. І то чималі. Воно б то не клопіт, якби можна
було нового казана купити. Але ж не можна, бо той казан чарівний був. Він слугував
відьомському роду вже кілька століть, переходив від покоління до покоління. А от
тепер … таке лихо: став протікати. Довго думала стара відьма, що їй робити, і
надумала іти до Василя — окрім нього, ніхто їй не зарадить, Задумався Василь: що
йому робити? І відмовити не міг, і лагодити казан не хотілося: не на добрі ж справи
те зілля варилося. Лежав той казан день, лежав другий. Вже й зла відьма
навідувалася: ну, як там, мовляв, мій казан?
— Це справа кропітка, — казав хлопець, — це не просте відро заклепати. Тут
поміркувати треба.
— Ну, ти міркуй, міркуй. Тільки швидше. А я вже тобі віддячуся.
Саме на ту пору старенький дідок нагодився, увесь сивий, з довжелезною
сивою бородою. Переночувати проситься. Прийняли. Куди ж старому проти ночі?
Повечеряли, розговорилися. Отут дідусь і розповів про себе чи то правду, чи
вигадку — того ніхто не знав, хіба що сам оповідач.
— Я, — сказав старий, — Лихобор. З лихом борюся.
— А як же Ви, дідусю, з ним боретеся? — запитав Василь.
— А це вже як коли. Коли — силою, коли — хитрістю, коли — добрих людей на
допомогу кличу. Людина, хлопче, велику силу має, але не завжди про те
здогадується. Сила людини в її розумі та її доброті. Тієї зброї ніяка зла сила не
витримує.
Отут і розказав йому хлопець про їхню біду, а Марія потвердила це своїми слізьми. І
про відьмин казан розповів, що не знає, як йому бути: лагодити чи, може,
потрощити його вщент, і нехай тоді зла відьма робить з ним, що хоче. Може тоді зла
на світі поменшає.
Задумався старий. Довго думав та сиву бороду свою скубав, а потім і каже:
— Задав ти мені, хлопче, добру задачу. Відьомський казан — то діло пусте. Нема
більшої втіхи, як зло на добро повернути. А от з вашою дівчиною справа складніша.
Вже й не знаю, як тобі зарадити.
— Зарадьте, дідусю, бо більше нікому, — просили в один голос Василь та Марія.
— Добре, будемо думати. Але спершу відьомський казан полагодимо. Ач, як
продірявився. Скільки ж то лиха в ньому начакловано.
— То може його…
— Чекай, не гарячкуй. Тут треба з розумом. Ось на тобі цю заклепку та залатай нею
дірку. От… як майстерно в тебе виходить. Дірки наче й не було. Добрий з тебе
майстер. А тепер слухай, що казатиму. Віднині все, що варитиметься в цьому казані,
людям на добро йтиме. І як би відьма не лютувала, вона вже нічого не вдіє. А з
часом і сама зміниться, бо збагне, що добрі справи робити набагато краще. А коли
відьма захоче тобі віддячитися за твою роботу, попроси її зварити сон-трави. То,
може, вона тобі знадобиться. Сам я в підводному царстві не бував, та від старших
людей чував, що те царство охороняють дві здоровенні акули. Якщо вам тікати з
того царства доведеться, то хлюпнете акулам того зілля — нехай відпочинуть. Марії
нічого не загрожуватиме у тому царстві, бо материнська любов свята, вона її
захистить. А тобі, вже не ображайся, трохи перепаде.
— Та я вже на свою силу надіюся. Аби мені тільки туди добратися.
— А ти не дуже бравуй. Не так все просто. Тут звичайної людської сили замало.
Морський цар — це стихія.
— То що мені робити? Відмовитись від Моріани?
— Ти знову гарячкуєш. Ось тобі пояс, сплетений із семи трав. Він зробить тебе
нездоланним. Землі трави і під і водою сили тобі додаватимуть.
— Ото вже дякую Вам, дідусю Лихоборе.
— Дякувати потім будеш, коли свою кохану з неволі визволиш.
Та ще ось що… на тобі мотузку. Ще коли моя стара була жива, сама коноплі сіяла,
пряжу пряла, мотузок зсукала, чарівним словом замовляла. Того мотузка ніяка сила
не розірве. Візьми, може знадобиться. А ще ножиці з собою прихопи. Коли здолаєш
ти морського царя, зв’яжеш ти його мотузкою, пригрози, що бороду йому відітнеш.
Він того найдужче боїться. Та без потреби не глумися над старим, не займай його
бороди, налякай лише. Він старий нічого. З людьми в злагоді живе. Правда,
кораблям на морі від нього всякого можна сподіватись. Одне слово — стихія… Все
те спорядження мусиш мати при собі, бо ж ти не знаєш, коли тебе в гості покличуть.
— А може, не покличуть?
— Чомусь думаю, що покличуть. Твоя дівчина вже постарається.
— А якщо вона не одержала нашої звістки?
— Одержала, не сумнівайся. З хвилями у неї, либонь, дружба.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five × two =