Казки з моря

А Моріана тим часом опинилася в підводному царстві, де все сяяло
коштовностями і було прибрано до урочистої зустрічі морської царівни.
Найвигадливіші мушлі, небачені підводні квіти, кораволі химерні постаті, — все це
було тут для того, щоб здивувати і вразити морську царівну, полонити її своєю
казкою, щоб забула вона навіки про земну красу. Нептун нетерпеливився. Він
бавився хвилею і не міг ніяк заспокоїтися. Це вперше його, грізного морського
володаря, не боялися. І хто? Оця невеличка дівчина, його донька, на котру він
покладав стільки надій. А Моріана, прекрасна у гніві своєму, стояла перед ним і
плакала. Вона плакала від злості і свого безсилля.
— Непристало морській царівні сльози проливати за земними красотами, що далекі
від морської стихії. Невже тобі не любо тут, у себе вдома?
— Мій дім там, — крізь сльози сказала Моріана, показуючи кудись наверх.
— А що до краси… Так, все це дуже гарно, але тут бракує кетягів калини.
— Чого? — не зрозумів морський цар.
— Калини, що росла під моїм вікном.
— Твій дім тут. Ти —моя донька. Ти полюбиш все, що тут є. Все це належить тобі.
Всі твої примхи, твої бажання будуть негайно виконуватися.
— Тоді нехай виконається моє перше і єдине бажання
— Яке?
— Я хочу додому, до своєї матері, до свого коханого.
— Це неможливо. Ти — морська царівна.
—Я не царівна. Я твоя полонянка. І якщо ти мене не відпустиш, я навіки зненавиджу
і море, і тебе. Я любила море. Воно приходило в мої сни. Я завжди з насолодою
пірнала в його хвилі. А тепер воно стало моєю в’язницею. Відпусти мене. Тут, у
неволі, я тільки плакатиму і тужитиму. Тут я ніколи не зможу бути щасливою. Якщо
ти і справді мій батько, то пожалій мене.
Нептун насупився — і сердиті хвилі здибили море.
— Звикнеш. Викинь з голови ті земні дурниці. Ти моя дочка.
— Ні, я не твоя дочка. Я твоя рабиня. Ти викинув мене маленькою, як викидає море
на берег всякий непотріб, а тепер, коли я виросла, позбавив мене всього, до чого я
звикла. Я люблю поле, ліс, сонце, блакитне небо, квіти, калину, що росте у мене під
вікном. Соловейків, що весною звеселяють наші гаї. Та навіщо я тобі все це говорю?
Ти однак не здатний того зрозуміти. Бо ти ніколи нікого не любив. А я люблю свою
матір і свого Василя.
— Цить! Перестань! І забудь все це, як сон.
— Ні. Не забуду, доки не вмру.

Живе Моріана у підводному царстві. Живе день, живе місяць, живе і другий.
Що вже сліз виплакала, що вже сумних пісень переспівала. Припливали русалоньки
її послухати. Послухають — та й собі засумують. Припливали рибки з нею
посумувати. А човняр, що привіз її на золотому човенці, якось не витримав і сказав:
— Та перестань вже сумувати та на всіх журу наводити. Змирися та й живи, як всі
тут живуть. Забудь свого земного хлопця. Хіба ж я не кращий за нього?
— Може й кращий, та не для мене. Може й кращий, та не любий.
Розсердився човняр та й геть пішов. А Моріана далі своєї сумної та любої співає:
Ой, у полі озеречко,
там плавало відеречко.
Співала, співала, а потім до хвиль принишклих заговорила:
— Хвилечки, мої сестрички, ви до берега добігаєте, ви все бачите і все знаєте. Чи не
бачили ви там моєї матінки? Ой, певно ж, вона понад морем ходить та за мною гіркі
сльози ронить.
— Бачили, бачили. Як би не бачили! В неї очі сумні, як осіннє небо. До нас руки
простягає та все тебе кличе.
— Ой, хвилечки-голубочки, чи не бачили ви часом хлопця чорнявого, найкращого в
світі? Скажіть мені щиру правду, чи не забув він мене? Чи не знайшов собі другу?
— Бачили, бачили! Як би не бачили! Сумний хлопець понад морем ходить, у
морського вітру про тебе питає.
—Хвилечки, сестрички, чи не погодитеся ви їм про мене звісточку подати?
—Та ми б то погодилися, та батька твого боїмося. Дуже він грізний.
— Та що вам, хвилям, зробить мій батько? Коли й розіб’є вас, то ви знову до
купочки зберетеся.
—То давай свою вісточку. Домчимо, донесемо.
Сіла Моріана листа писати. Що слово напише, то сльозою скропить.
“Дорога моя матінко, що вже любила я Вас, з Вами живучи, а в розлуці ще більше
люблю. Не пускає мене батько, заставляє осоружну корону носити. Вже не одну ту
корону я у хвилі кинула. Та що з того? Нема в мого батька ні жалю, ні співчуття до
мене, бо вже давно зглянувся б на мої сльози та й відпустив би мене додому.
Не кажу матері, щоб не сумувала за мною: знаю, не поможе. А ти, Василечку,
не чекай мене, знайди собі другу та й одружися. А я Вас завжди любитиму і ніколи
не забуду. Аж доки не вмру”.
Згорнула свого листа, у перстеник свій вклала та й віддала хвилям. А Марія
саме над морем журилася та у хвилі вдивлялася, ніби чекала, що ось-ось її Моріана з
тих хвиль вирине. Раптом стрімка хвиля підбігла до самих Маріїних ніг та й
відпливла, залишивши на піску маленький згорточок. Марія глянула — аж
перстеник блиснув, той, що вона колись донечці своїй подарувала. Підняла
згорточок — а він сухісінький, лише пісок стріпала. Прочитала Марія, заплакала та
й пішла Василя шукати, що десь також понад морем самотою ходив, сумуючи.
Прочитали вони обоє того листа і стали думати-гадати, як Моріану визволити.
— Не що інше, як треба нам до чаклунів звертатися, — сказала мати.
— В чаклунів я щось не дуже вірю. Я більше звик на свою силу покладатися. Але
що важить моя сила, коли я ворога дістати не можу? От якби він на герць зі мною
вийшов, тоді б ми ще побачили, хто кого. А так…
Судили-рядили, а потім і собі написали до Моріани лист, вклали в її перстеник та й
кинули у хвилі.
— А може й дістане наша невілничка звісточку від нас.
Вони радили Моріані зробити так, аби її батько запросив їх у гості. Відтепер
кожнісінького дня приходили вони до моря і чекали, самі не знаючи, чи діждуться.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × two =