Казки з моря

— Ха-ха! Це він мене називає потворою! Я потворний зовні, а ти — в середині. Моє
потворство видно, а твоє — ні. Іди, дівчино, не бійся.
Та царівна продовжувала плакати. Молоді моряки, що були свідками тієї сцени,
стояли, опустивши голови. А наймолодший сказав:
— Дозволь, царю, мені взяти її за жінку. І півцарства твого мені не треба. Жаль
дівчину. Вона добра і розумна. Не губи її, царю, і не віддавай невідь-кому. Вона ж
таки тобі дочка.
— Я не невідь-хто. Я — царенко, син морського царя.
— Де це видано, — обізвався по довгій задумі цар. — Щоб царівна вийшла заміж за
простого моряка? Мене ж засміють. Іди, дочко, таки за он того царенка. Не можна
тобі додому повертатися.
Ще дужче заплакала бідна дівчина. Але батько власноруч підняв її, легеньку, як
пір’їнку, та й передав могутньому морському страховиську. Дівчина перелякано
крикнула і зникла під водою. Розлючені моряки ледве й царя не кинули у хвилі
слідом, але роздумалися, порадилися та й повернули корабель додому. Сумно якось
плив він. І вітрила на вітрі не грали, і вода за бортом якось сумно перехлюпувалась,
наче хвиля з хвилею перемовлялася.
— Бачила?
— Та бачила.
— Шкода дівчини.
— Шкода.
— Чому шкода? Їй у нас добре буде.
— Авжеж. Краще, ніж серед тих жорстоких людей.
Підпливав корабель до рідних берегів. А цар і каже до моряків:
— Глядіть же мені! Забудьте про все, що бачили. Коли хтось хоч слово вимовить, не
пощаджу — на смерть скараю.
Як тільки повернулися додому, цариця й запитала:
— А де ж наша донька? Чому ти про неї нічого не кажеш? Чи не трапилось з нею
чого?
— Та я пак і забув… Посватав нашу доньку царенко — син заморського царя. Там
такий красень, що й не сказати.
— А як же так могло трапитися, що такий красень та посватав нашу доньку?
— Та… ти ж знаєш, яка вона у нас розумна. Поговорив хлопець з нею, сподобалась
вона йому та й посватав.
Щось не дуже вірила цариця в ті цареві розповіді. Та що вже казати мала?
Нишком зітхала та плакала, а в голос не казала нічого. Та хтось з моряків таки не
втримав язик за зубами — таки проговорився. Що і до чого, він толком не сказав,
але стало зрозуміло, що тут щось не те. Тоді й сказала цариця:
— Я поїду до доньки в гості.
— Ти що! — жахнувся цар. — Які там гості! Та там розкіш така, що нам і не
снилося.
— Ні вже, поїду, — як ніколи, була рішуча цариця. Цар — і круть, і верть — а
діватися нікуди: таки доведеться сказати. І розказав усе, як було. Заплакала цариця
гірко, бо, хоч вона й цариця, а вже ж мати.
Вирішила вона однак їхати. Поїде на те місце, квіти у воду кине, як годиться,
бо була певна: нема вже її донечки серед живих. Спорядили той самий корабель та й
рушили. Царя не брали. Цариця про те й слухати не хотіла. Чи довго пливли, чи не
дуже, а таки допливли до того місця.
— Тут, — сказав капітан. Моряки щось засумнівалися, але капітан переконливо
запевнив, що він не на око плив, а морською картою і компасом користувався. Так,
сумнівів бути не може: тут. І заплакала цариця, голосно і невтішно. Стала кликати
вона свою доньку та й квіти у воду опускати. Всі з’юрмилися довкола неї та й з
сумом дивилися на материне горе. Ніхто й не побачив, як до корабля підплив
срібний човник, а з нього на корабель піднялася прегарна пані, підтримувана
могутнім красенем. Пані наблизилися до цариці та як крикне:
— Мамо!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 − nine =