— Хіба ж можна так псувати рибу? Тьху! Казна-що!
Треба було добиратися в Одесу, де жила Танасова мати. Але для поїздки
потрібні були гроші. Їх треба було якось заробити. З одержаного “гонорару” Танас
купив собі вудочку та й сів рибалити. Цар — поряд.
— Ти, царю, мені трохи допоможи, аби риба клювала. Потім рибу на базарі
продамо.
— А для чого?
— Гроші потрібні, щоб в Одесу добратися.
— А що таке гроші?
— Ну, розумієш, папірці такі. За них все купити можна. Ну… майже все. Без
грошей, брат, у нас важкувато.
— А ще ти кажеш, що у вас добре. У нас в морі ніяких тобі грошей. Ех, даремно ти
не погодився бути моїм зятем.
— Давай замнемо… ти краще допомагай мені з рибою.
Дивувалися рибалки: сидять поряд, у них не клює, а Танас витягає рибину за
рибиною, та великі, та сріблясті, — аж завидки беруть.
— Чи ти, хлопче, секрет якийсь знаєш, що тебе риба так любить? — питають у
Танаса. А він їм, жартуючи:
— Знаю.
— То відкрий нам, щоб і ми знали.
— А я з цигарками не дружу — не палю.
— Невже в цигарках справа?
— Авжеш. Риба запаху цигарок не терпить.
— Ти диви! А ми й не знали. Доведеться кидати.
— Ти навіщо рибалок надурив? — спитався потім у Танаса цар морських глибин.
— А що ж я їм мав казати? Та шкоди в тім не буде, якщо покинуть це шкідливе
зілля. Ти вже мені, царю, вибач, але ти й сам не можеш з певністю сказати, що я не
правий. А звідки ти знаєш, що рибу не відлякує запах тютюну і цигарковий дим?
— А може, ти і маєш рацію. Я над тим ніколи не задумувався.
— От бачиш.
Назбирали грошей та й поїхали в Одесу. Пливли морем. Було тепло і сонячно.
Море таке лагідне і спокійне, неначе його хтось вимів, як світлицю. Хвилі аж
мінилися під сонцем, вітер ледве ворушив їх, полохаючи і гойдаючи чудернацьких
рибок, що їх супроводжували.
— Мідана бавиться, — посміхався цар морських глибин. — Я ж казав, що при ній ні
одного порядного шторму не буде.
— Але ж гарно як, — захоплено сказав Танас, не відводячи погляду від хвиль.
— Ти знаєш, — тихо мовив цар, — я не буду більше топити ваших кораблів. Ви,
люди, і справді розумні істоти. І море, бачу, любите не менше від нас.
— Ще б пак!
Прибули в Одесу. Поява Танаса була для всіх справжньою несподіванкою.
Збиралися друзі, плакала від радості мати.
— Як це ти врятувався? — дивувалися рибалки. — Ми ж самі бачили, як тебе хвилі
підхопили.
— Мене врятував оцей рибалка. Він — справжній цар морських глибин. І
рятівникові тиснули руки, дякували. Цар розчулився, аж просльозився і здивувався,
бо досі він не знав, що таке сльози.
— Що це зі мною? Очі мокрі.
— Таке буває, — посміхнувся Танас. — Добре, коли від радості.
— Ти знаєш, —шепнув цар морських глибин, — мені у вас подобається. Може б я
тут і залишився, так море щоночі сниться.
— Розумію. Отак і мені земля снилася… Кожен має жити там, де він народився.
Погостювати — це добре, але жити…
Багато всяких див побачив цар морських глибин на землі: побував і в цирку, і
в театрі, подивився фільм про “Людину-амфібію”. Але найбільше йому сподобався
футбол. Такого щирого захоплення навіть Танас не сподівався. Саме тоді одеський
“Чорноморець” грав з якоюсь іноземною командою, і хлопець вирішив взяти з
собою гостя. Спершу все було гаразд. Гість сидів собі, дивився. Але його реакція
набрала загрозливого характеру, і Танас ніяк не міг його вгамувати. А тут, як на
злість, — нічия. Не можуть ніяк одесити забити вирішального гола. І раптом стадіон
ошаліло закричав. Ніби морський штормовий вітер пронісся над футбольним полем.
Глядачі потім запевняли, що відчували на своїх губах солоний присмак. М’яч з
силою гарматного пострілу влетів у ворота суперника.
— Гол! Гол! — кричав разом з іншими цар морських глибин.
Коли йшли додому, Танас незлостиво дорікав гостеві:
— Так робити не можна. Футболісти самі мали вирішити, хто з них сильніший.
— Але ж наші виграли. Я так хотів, щоб вони виграли.
Незабаром Танас прощався зі своїм гостем. На прощання цар морських глибин
сказав:
— А можна, я колись ще піду з тобою на футбол?
— Звичайно, можна.
— То ти мені якось там квиточки того… візьми. А я вже з тобою якось…
— Неодмінно, — усміхнувся задоволений Танас.