— Ні, Мідано, — запевняв дівчину Танас. — Я дивитимусь у морські хвилі — і
бачитиму твої очі. Але не можу я, ну, не можу, Міданочко, залишитися тут
назавжди. Ми з тобою з різних стихій, і маємо жити своїм життям.
І от настав день, коли морські хвилі обережно підхопили Танаса і морського
царя в одязі рибалки і, не намочивши їм навіть ніг, понесли до берега. Танас ледве
не зімлів від радості, коли його ноги відчули земну твердь. Він дуже любив море,
але, очевидно-таки, ще більше хлопець любив землю, людей і життя.
— Яке це місто? — спитав Танас у чоловіка в брилі, що стояв на березі і дивився на
хвилі, захоплено милуючись морем. Чоловік непорозуміло дивився на двох рибалок,
що вийшли сухими з води в одязі та ще й питаються, яке це місто.
— Ви що, хлопці? — здивувався він. — З перепою у воду в одежі полізли?
Морський цар розгнівався і обурено накинувся на чоловіка:
— Ти що, бовдуре, не розумієш, з ким розмовляєш?
У чоловіка брови підскочили аж на лоба.
— Ти чого ж це мені грубиш? Перебрав трохи, то йди і проспися.
— Та я тебе зараз на краба оберну. Невже ти не зрозумів, хто я такий?
— Зрозумів. Ти — грубіян і п’яниця.
— Що? — ревнув морський цар.
Танас притримав його за рукав і пошепки сказав:
— Не забувай, що ти — простий рибалка, а то потрапиш у халепу. І я нічим не
зможу тобі допомогти.
І до обуреного чоловіка:
— Не зважай, він хворий, — вибачився Танас. — Розумієш, — додав пошепки, —
він собі вбив в голову, що він — морський цар.
— А-а. Розумію… психічний, значить… бідолаха.
— Ага… Він стрибнув з корабля, а я — за ним, щоб бува не пропав чоловік. Так яке
це місто?
— Євпаторія.
— Дякую, — і Танас поспішив скоріше зникнути з очей цікавого чоловіка.
В Євпаторії у Танаса знайомих не було. За що ж йому зачепитися? Ось-ось
гість їсти захоче, а у нього грошей катма. Що тут робити? А поки що прибульці
йшли собі по морському березі та й роздивлялися довкола. Раптом Танас побачив
дитячий табір відпочинку. Тут явно готувалися до свята. Ага, зрозуміло: свято
Нептуна, як у всіх приморських відпочинкових установах. Танас зметикував, що це
свято саме для них. Підійшли ближче. А тут, виявляється, проблема: нікому бути
Нептуном. Сподівалися, що ту почесну місію виконає начальник табору, але він
знічено зізнався, що не вміє плавати. Танас аж засміявся:
— Так я ж для вас привів справжнього морського царя.
— Жартуєте!
— Та які там жарти!
— Він що, артист?
— Я ж вам кажу, що цар, найсправжнісінький морський цар! От зараз самі побачите.
І обидва зникли. Працівники вже й не знали, чи вірити теревеням рибалок, чи когось
шукати. Готові були вже й заплатити якусь дещицю, аби свято не зірвалося. Діти ж
так чекають.
Аж тут на розмальованому човні, дивовижному і казковому, такого б і
найбільший фантазер не вигадав, підплив справжній Нептун, а з ним — його
помічник, скромніше, але теж чудернацько одягнений. Довкола човна плавали
русалки. Ну, зовсім, як справжні.
— Справжні? А хіба справжні русалки бувають?
— Бувають! Дивись, що бувають.
На березі зібрались не лише діти, а й дорослі. Русалки плавали і запрошували всіх у
воду. Спершу всі дивилися на них якось з острахом, непорозуміло знизуючи
плечима. А потім кілька сміливців таки відважилися і кинулись у воду. А через
якусь мить на березі вже не залишилося майже нікого. Русалки і люди плавали
разом. До них зовсім близько підпливали чудернацькі рибки, золоті і сріблясті , які
можна було бачити хіба що в казкових фільмах. Два дельфіни завзято катали дітей, а
ті зовсім не боялися, а сміялися радісно і щасливо. Морський цар всіх наділив
подарунками: величезними мушлями, в яких шуміло море, низками перлів, що
виглядали ну зовсім, як справжні. Люди не вірили, що вони таки справжні. Це було
небачене свято — єднання людей з морською стихією.
— Вони що, з цирку?
—Та з якого там цирку! Який цирк таке покаже?
— А звідки ж тоді?
— Справжній Нептун! Хіба не бачиш?
— Ну да! Казки розказуй!
— Сам дивися! Хіба ж ці русалки на справжні?
— А хто його знає…
Дивувалися, захоплювалися, сумнівалися, але всі були радісно збуджені.
Сонце вже хилилося до вечора.
— Закругляйся, — сказав Танас до царя. — Побавились — і досить.
— Ще трошки, — благав. Нептун. — Дивись, як всім весело. Я й не думав, що у вас
на землі так гарно святкують день Нептуна. Як ти гадаєш, я добре вчинив?
— Дуже добре. Моя мама сказала б, що ти — молодець.
— А що це таке — “молодець”?
— Ну, це — гарний хлопець. Але подавай команду своїм — і зникаємо.
І всі побачили, як відпливає казковий човен, а за ним і весь ескорт: русалки,
рибки, дельфіни. Свято закінчувалося. Всі визнали, що ще такого дня Нептуна ніхто
не святкував. Розпитували працівників дитячого табору, де вони взяли таких
артистів. А ті спантеличено розводили руками: мовляв, і самі не знаємо. Їм,
безумовно, не вірили. Знають, просто не хочуть нікому розповідати свою таємницю.
Пізно ввечері, коли вгамувалися пристрасті, наші герої, втомлені, голодні,
припленталися до табору, котрою вони зробили таку цікаву послугу. Тут їм
довелося зізнатися, що вони приїжджі, що не мають нічлігу і що голодні, як вовки.
Їх погодували, поклали спати, а назавтра пообіцяли випросити у начальника табору
ще сякий-такий “гонорар” за їхню роботу. Земна їжа морському цареві на загал
сподобалася. Правда, він дуже дивувався, як це людям може смакувати гаряча
страва. Він ніяк не міг зрозуміти, для чого їсти гаряче, коли так смачно їсти все
холодне. А от про рибні консерви відізвався не поштиво: