Бенкет вдався на славу. Моріана була така щаслива, що аж все світилося довкола.
Русалки у своєму танку перевершили самих себе. Та все колись закінчується.
Бенкети також. Посмутнів цар. Шкода йому з Моріаною розлучатися, а нічого не
вдієш: він ще й досі відчував на собі міцні лещата парубочих обіймів.
“І як воно таке міцне вродилося?” – думав старий.
— Послухай-но, хлопче, а чи не хотів би ти часам у моєму царстві залишитися? Я б
тобі…
— Е, ні, — грізно заперечив Василь. — Ми з тобою так не домовлялися.
— Та я що? Я нічого. Хіба вже й запити не можна?
Почали Моріану збирати в дорогу. Даремно дівчина запевняла, що їй нічого не
треба. Їй би тільки швидше додому. Та цар такого допустити не міг: вона ж таки
царівна і дочка йому. У скрині складали коштовності, хутра морських котиків, одяг
морської царівни. Снували заклопотані русалки, метушилися риби, великі і малі,
котрі нічого не робили, а тільки всім заваджали. На прощання цар просльозився і
сказав:
— Обіцяй, що хоч іноді ти одягатимеш свою корону. А це пообіцяй мені, дочко, що
інколи, хоча б зрідка, провідуватимеш мене.
— Не можу тобі того обіцяти. Дуже мені осоружним був мій полон.
— Хіба ж то був полон? Ти, дочко, несправедлива. Візьми все-таки оцю мушлю.
Коли дмухнеш в неї, вона загуде. І то нічого, що не голосно, я однак почую і
пришлю за тобою свого човняра.
Попрощалися. На легенькому човні було стільки поклажі, що диво брало,
чому він не тоне. Та хвилі бережно тримали човна, наче аж горді були з того, що їм
довірено таку дорогу ношу. Та за всіма клопотами цар забув попередити своїх
охоронців — акул. Тільки човен порівнявся з ними, як акули з двох боків напали на
нього. Аж човняр злякався, хоч вже й був у бувальцях. Та Василь і Марія були
обачні. Сонне зілля, випробуване на власному котові, вони розділили навпіл, і тепер
не розгубилися і охоче почастували ним акул.
Коли досягли берега, човняр сказав:
— Я б з Вами вік не розлучався, та мушу. Заздрю тобі, Василю, що маєш таку
дівчину.
Та й поплив.
Щаслива родина добралася до свого дому. А незабаром і весілля справили. І
поселилися в їхній хаті любов, злагода і пошана до матері. А цю історію
розповідали, як гарну казку. І її охоче слухали не дише діти, а й дорослі.

Гість з підводних глибин

Жив собі хлопець Танас,
що був розумніший за нас.
В море без весел не виходив,
з моря порожній не приходив.
У рибалок пусто,
а в Танаса густо.
Риба йому ловилася,
сама в сіті просилася.
Риба так його любила,
аж по воді хвостом била.
Сам рибу ловив,
сам юшку варив,
сам ложки мив,
сам і їсти вмів.
А як розійдеться
та в боки візьметься,
як в танець піде,
то земля гуде.
Отакий-то хлопець Танас,
що був розумніший від нас.

Часто, рибалки його питали:
— Скажи, Танасе, чи ти таємницю яку знаєш, чи чаклувати вмієш, що риба так і
проситься в твій невід.
А Танас сміється:
— Є у морського царя донька — русалонька молоденька. От вона мене як побачила,
так і закохалася. Ото мені й допомагає: рибу з морських глибин в мій невід посилає.
Отак сфантазував. І сам не знав, що правду сказав. Бо і справді закохалася в нього
донька царя підводних глибин молода русалонька Мідана. От як побачила, так і
закохалася. Довго дивилася вона на хлопця здалеку, а потім захотіла зблизька його
побачити та й до батька з тим причепилася. А батько, морський цар, чого не зробить
для улюбленої донечки! Послав дві величезні хвилі, підхопили вони молодця-
риболовця та й поставили його прямісінько перед ясні очі морського царя, ніг
хлопцеві не намочивши. Стоїть Танас, на всі боки роззирається, дива підводні
роздивляється. А тут чого тільки нема! І мушлі предивні, і коштовності небачені, і
рибоньки, наче золоті, взад-вперед так і снують. А на царівну молоденьку
русалоньку Мідану хлопець і уваги не звернув.
Поклонився Танас морському цареві, що сидів на троні з величезної мушлі, та
й каже:
— Пощо, царю, ти мене, такого молодого, зі світу звів? Законів морських я не
порушував, рибу ловив тільки тоді, коли на це час був відведений, сильних не
боявся, слабким допомагав, жителів моря не кривдив, слів поганих про тебе, як це
буває поміж рибалками, не казав. За що тоді ти мене покарав?
— Не думав я, юначе, що гостина у мене — то для тебе кара. Жаль. Я думав, що це
нагорода для рибалки.
— Ще б не нагорода! Утоплеником потім випливати біля рідного берега!
— Чому ж так сумно? Можна й гостем чи зятем у мене жити. Хіба тобі не до
вподоби моя чарівна донька Мідана?
Тут тільки Танас побачив молоденьку зеленооку русалоньку, що граційно плавала
собі поблизу і цікавили оченятами на хлопця зиркала. Ніби й дівчина, а глянеш —
ніби риба. Ет, казна-що ! А як про це скажеш? Не годиться. Ще й у гостях. А все-
таки щось казати треба.
— Знаєш, царю, кожен любить те, до чого він звик. От ти, приміром, прожив усе
життя в морських глибинах. І, я певний, що тобі наша земна краса не прийшлась би
до смаку. Отак і я.
— Як? Тобі не подобається моє царство? Моя Мідана?
— Я того не сказав.
— Але подумав.
— Ну, вже вибач, але думати я можу, що захочу. Над моїми думками ніхто не
владний.
— Ах, ти, непоштивцю! Я ж з тобою, можна сказати, як з почесним гостем, а ти…
— Пробач, царю. Я не скривдив тебе ні єдиним словом, ні жестом. І доньку твою,
царівну Мідану, шаную дуже. Та будь такий ласкавий, не гнівайся і, якщо можеш,
відпусти мене додому. Може, чим-небудь прислужуся тобі колись, хоч ти і
морський цар, а я —простий рибалка.
— Ти і сам не знаєш, що говориш.
Цар розгнівався, хвилі, мов горе, заколихали все море.
— Десь там рибалкам нашим кепсько зараз, — подумав Танас. —Треба якось
вгамувати того гордого і сердитого дідугана.
А цар продовжував лютувати.
— Прислужиться він мені! Та чи знаєш ти, нерозумний, перед ким стоїш? Та мені
коряться всі морські глибини. Та чи знаєш ти, скільки кораблів я потопив?
— Ти вже вибач мені, царю, але будувати кораблі значно важче і складніше, ніж
втопити чи зруйнувати. Щоб втопити чи зруйнувати, досить сили, морської дикої
стихії, а щоб збудувати корабель, розум потрібен. От і виходить…
— Ну, прощайся зі світом. Зараз ти і справді утоплеником попливеш до своїх
берегів.
— Стривай, — втрутилася Мідана. — Хлопець тобі правду каже, а ти на нього
сердишся. Тобі приємніше, коли акули тобі брешуть та лицемірно хвалять тебе.
— Ти, Мідано, завжди заступаєшся за тих людей, особливо за рибалок. А чи варті
вони того? От він, приміром, тебе не любить.
— То й що, — сумно зітхнула Мідана, — однаково, він гарний…
— Та що з його краси, коди він тебе не любить?
— Нехай не любить. Я просто дивитимусь на нього.
— Ну, що ж, нехай живе. Але скажи, хлопче, якщо у вас на суші все таке гарне, а у
нас на морі — так собі, то чому ви своїх дівчат рибоньками називаєте? Чому?
— Звідки ти знаєш про те? — здивувався Танас.
— Та вже знаю. А ти думаєш, що ми тут живемо в своїй глибині та й нічого не
знаємо. Знаємо і ми дещо. Добре. Поживи ще трохи у нас — може, звикнеш чи
зрозумієш, що виходу в тебе нема.
І Танас став жити в підводному царстві. Спершу плювався від морської
капусти та устриць, та потім звик. Бо людина в певних ситуаціях до всього може
звикнути. До всього, окрім неволі. Припливала Мідана. Вона сумно дивилася на
нього і питала:
— Ти все сумуєш? Нудьгуєш за домом?
—Нестерпно, Мідано. От уяви себе на суші, де немає ні краплини води.
— Я б ні години не прожила без моря.
— А мене держиш, як полоняника.
— Я жалкую, що так трапилось. Я дуже завинила перед тобою. Так, це я таке
придумала. Я сподівалася, що ти звикнеш і полюбиш мене. Тепер я жалкую.
— То відпусти мене, Міданочко, матиму тебе за сестру.
— Без батькової згоди не можу: ти відразу й потонеш.
— Краще вже утоплеником припливти до рідних берегів, ніж тут їсти ваших
молюсків та морську капусту. Тьху!
— Якби ти знав, як мені це прикро чути.
— Кажу, що думаю. Чого мені брехати? Десь там рибалки припливли без мене,
плачуть, журяться. Мати побивається — я у неї єдиний син…
— Ой, не край мого серця. Якби моя воля, я вже б і відпустила тебе.
— А ти з батьком поговори, попроси його.
— О, ти ще його не знаєш. Його важко ублагати, навіть мені це не завжди вдається.
Тут хіба щось таке придумати треба. Та я нічого не можу придумати.
І з морських раковин змайстрував собі хлопець якийсь дивний інструмент і
пробував щось на ньому награвати. Цікаві рибки збиралися його слухати. Слухала і
Мідана. Слухала і зітхала. Припливали її подружки — граційні русалки. Вони
заздрили їй. Ні в кого з них не було такого полоняника. Утопленики — це не те. Тут
був живий хлопець. Але ж і Мідана не була простою русалкою. Вона ж таки царівна,
їй все можна.
Якось морський цар, котрому набридло дивитися, як сумує хлопець, сказав:
— І що там на тій суші таке принадне, що ти так за нею тужиш?
— А знаєш, царю, що, — сяйнула раптом Танасу рятівна думка (недаремно ж він
між рибалками розумом своїм славився). — А чом би тобі не подивитися, як там на
суші люди живуть. Мене відпустиш і сам зі мною помандруєш. Ну, приїжджають же
президенти, царі і королі в інші держави. А ти сидиш тут у своїй глибині і знаєш про
все лише з чужих розповідей. Адже ти можеш прожити при необхідності і без води?
— Я все можу, — гордо прорік морський цар. —Та чи це не буде небезпечно для
моєї особи? Я ж буду без охорони і в чужій стихії. Правда, сила і влада моя при мені
будуть, та все-таки… треба подумати.
— Подумай, царю, подумай. А на мене можеш покластися. Слово рибалки — ти у
мене будеш найпочеснішим гостем. Тільки от що: доведеться тобі вирушити в цю
подорож під виглядом рибалки. Ти вже мені вибач, але, розумієш, у нас на землі не
дуже вірять в існування морських царів. Звичайно, дехто вірить, але не всі. Дехто
вважає, що все це — вигадки, казки.
— Казки? Ось я їм покажу, які це казки.
— Ні вже, любий царю, на землю треба йти з добрим наміром і ні в якому разі не
чинити людям зла. Якщо ти прийдеш до людей з добром, вони добрими будуть і до
тебе.
— Чекай, а мій тризубець, мій одяг? Як же мені без них?
— Е, ми все візьмемо. Ну… про всяк випадок.
— А знаєш, мені твоя думка сподобалась.
— Тоді — в дорогу! Тільки от що: ти наших земних порядків не знаєш — то маєш у
всьому слухатися мене.
— Ще чого! Я — цар морських глибин!
— Я розумію. Але на землі ти будеш простим рибалкою, моїм другом, що врятував
мені життя.
— То я буду хорошим рибалкою?
— Дуже хорошим. Ти будеш людиною, що добре знає море і знається на рибі.
— Ще б пак!
Цар розпрямився і гордо підняв голову.
— Знаєш, я погоджуюся. Це цікаво. Тільки от що… хто тут у моєму царстві без мене
порядкуватиме?
— Мідана. Вона в тебе дуже розумна. Мідана всьому дасть лад.
— Та ж вона ні одного корабля не затопить, ні одного рибалки у хвилі не кине.
— От і добре. Морю також відпочити треба.
— А все-таки шкода, що не захотів ти бути моїм зятем. Шкода.
— Ну, нічого, іншого собі знайдеш.
— Та я що… Як на мене, то можна б іншого. Та от клята дівка тебе чомусь
сподобала. Хоча, чесно признатися, ти мені теж до душі. Щось в тобі таке є…
— Ну, менше з тим, облишимо це. Так що, в дорогу?
— Згода. Будемо, збиратися. Через кілька днів і вирушимо.
Сумувала Мідана.
— Це ж ти незабаром забудеш мене.