Спорядившись у дорогу, Марія і Василь цілими днями бродили і стояли над морем,
очікуючи чи звістки якої, чи запросин. Марії навіть лячно не було, що не
повернеться вона додому з того підводного царства. Їй аби лише дитину свою
побачити. Про Василя й казати нічого: той певен був, що здолає ворога, аби лишень
побачити його
Ходили вони до того моря, ходили, вже й надію втратили, що з того щось
буде. Аж гульк — знайомий човник пливе, знайомий човняр ще здалеку їм руками
махає. А море тихе та лагідне, ніби зумисне, щоб їх не злякати. Вийшов човняр на
берег, низенько їм поклонився та й каже:
— Велено мені Вам кланятися та до підводного царства Вас кликати. Зраділи вони,
та того не показують, а Василь і каже:
— А ти робиш тільки те, що тобі велено? Чи й своєю головою до чогось доходиш?
— Ти, Васильку, не гарячкуй, — спинила мати.
— Служба, брате, — мирно відповів човняр. А Василь буркнув:
— Чорт тобі брат. Або той, що під водою сидить.
Та й сплюнув спересердя.
Ступили в човен та й попливли рівно та гладенько. І оком не змигнули, як
стояли вже під водою у палаці морського царя. Диво та й годі. Довкола була вода, а
вони сухісінькі. Крізь товщу води пробивалося сонячне світло і золотило пісок і
рибок, що заклопотано метушилися. Вони опинилися наче в зовсім іншому світі. Все
тут було наче в заповільненому кіно, ніби нікому і діла не було до того, що
відбувається на поверхні, а тим паче на березі.
Незнані морські квіти та водорості ледве ворушилися від невидимих течій та
струмочків. Василь і Марія були приголомшені всім побаченим, що й забули про
небезпеку, що могла тут на них чигати.
— О, а це що таке? — то Василь побачив русалок.
— Думаю, що русалки, — сказала. Марія.
— А я думав, що русалки тільки в казках бувають.
— А ми з тобою хіба ж не в казці? Отак комусь розкажи — не повірять і засміють. А
русалки хороші.
— Тьху! Ні дівчина, ні риба — мара та й годі.
— Ні, ти, Василю, не правий. Вони гарні, дивися, як вони граційно плавають,
довкола нас. Вони нас вітають. А де ж Моріана? Дівчата, ви не скажете, де Моріана?
— Морську царівну прибирають. Сьогодні бенкет. Буде багато гостей. І русалки
закрутилися у жвавому танку. Вони старалися для Василя. Та він на них не зважав.
Він чекав Моріану.
— Мамо, Василю!
І Моріана — вони й не побачили, звідки дівчина з’явилася, — обняла їх обох.
Вона була гарна і якась неземна. Одяг її якось дивно світився, а на голові була
коштовна корова всіх кольорів веселки.
— Як я за Вами скучила.
У всіх трьох на очах буди сльози. Русалки зупинили свій танок і зачудовано
дивилися на людей, що прийшли до них з зовсім іншого світу.
— Я принесла тобі кетяг калини. Чи…
— О, дякую. Я приколю на грудях. Це буде моя найкоштовніша прикраса.
— Ти гарна, — сказав Василь, — тільки якась… не наша.
— То я тобі не люба? О, якби ти знав… я сама собі осоружна у цьому одязі. Я все це
одягнула лише для того, щоб побачити вас. Тому й на бенкет погодилася.
— Ясочко моя, як нам тебе вирвати звідси?
— Про те і не кажи. Дві акули вдень і вночі стережуть царство. А батько і слухати
не хоче, щоб мене відпустити. Я вже як просила, як плакала, —марна справа.
— А ти ж сама як? Чи хочеш додому?
— Він ще питає! Чайкою майнула б, хвилькою злинула б. Аби хоч дощиком
пролитися над нашою хатою. Та ходімо вже. Треба цареві Вас показати. Він чекає.
— То й ходімо.
—
Цар сидів на пишному троні, оздобленому перлами. Борода звисала йому до
колін.
— Радий вітати Вас у моєму підводному царстві. Мені моя дочка багато про Вас
говорила.
Марія так і кинулась до нього падаючи на коліна і в сльозах простягаючи руки.
— Відпустіть, благаю Вас, Моріану. У Вас так багато скарбів, а в мене вона одна.
— Встань, земна жінко, і не проси неможливого. Моріана — морська царівна і моя
дочка.
— Але ж я над нею ночей не досипляла, рятувала від всяких хвороб.
— Я все ціную, земна жінко, але… а ти чому не просиш? — раптом звернувся він до
Василя, дивлячись на нього суворо і непривітно.
— Бо знаю, що Вас ні проханнями, ні слізьми не проймеш.
— Правильно знаєш.
— Вас можна пройняти тільки силою.
— Що? Мене? Силою? Ну, хлопче, щастя твоє, що Моріана сьогодні така гарна.
Вона потішила мене — вперше одягнула одяг царівни. А то я б тобі…
— А що багато говорити? Давайте поміряємось силою: хто кого. Якщо мій верх
буде, Ви відпустите Моріану. А якщо Ваш… Ну, тоді мені вже ні про що не треба
буде просити.
— Василю, — скрикнула дівчина, — ти сам не знаєш, що кажеш.
А цар лише посміхнувся.
— Ось дочекаємось гостей — і я їх розважу тим, що зітру тебе на порошок.
— Я не радив би Вам чекати гостей, бо Вам буде соромно, якщо я Вас подолаю.
— Ах, ти, рибячий хвіст, — вигукнув цар спересердя і почався двобій. Він тривав
досить довго. З завмиранням серця стежили Марія і Моріана за ним. Іноді здавалося,
що Василь ось-ось впаде, розчавлений і знівечений. Здавалося, що його вже немає. І
Марія з Моріаною в горі заломлювали руки. Та він знову вставав і кидався на
морського царя. Нарешті Василь неймовірним зусиллям підім’яв старого, зв’язав
мотузкою і дістав ножиці.
— А зараз я обітну Вашу бороду, щоб Ви трохи помолодшали. Бо сила у Вас, мушу
признатися, таки, як у молодого.
— Не ганьби, хлопче. Незабаром гості зійдуться. Як я буду без бороди? Розв’яжи
мене. Клята мотузка ніяк не піддається.
— А Моріана?
— Та забирай її к бісу! Через неї у мене самі тільки клопоти. Але нехай на бенкеті
побуде. Я вже всім розказав, що на бенкеті буде морська царівна.
— А як я маю знати, що тобі можна вірити?
— Та хай мене краб з’їсть, коли збрешу.
— Ну, гляди, старий. Ти бачиш, що зі мною жарти кепські.
І хлопець розв’язав морського царя.