Дівчинка росла розумною і слухняною. Мама нахвалитися нею не могла.
Вчителі просто-таки дивувалися з її розуму та здібностей. А ще дівчинка дуже
любила море. Вона довго вдивлялася, у пінисті хвилі і, здавалося, бачила в них те,
чого не бачили інші. Вона сміялася до них, розмовляла з ними. А іноді бувало як
попливе, то вже й не знати, куди запливала, аж мати хвилювалася: чи не трапилося з
нею біди.
—Чого Ви хвилюєтеся? У морі зі мною нічого не трапиться. Я ж Моріана, тобто
дівчина з моря.
— Ось не видумуй, — казала мати. А сама хотіла чомусь, щоб дівчинка швидше
забула дивну історію її появи на пляжі. Тут крилася якась таїна, яку Марія не могла
збагнути, і навіть боялася її. І все ж жінка часто думала про те, звідки ж все-таки
взялася її дивовижна донечка.
А дівчинка росла собі. Вже ставала зовсім дорослою. Вже на її біле-пребіле
личко хлопці задивлялися, а у її сині очі, зовсім, як морська хвиля, комусь може й
снилася. Комусь — не знаю, а сусіду Василеві — це вже напевно, бо так і зорив за
дівчиною. Мати постерегла, що й Моріана паленіла під його поглядом і крадькома
задивлялася на міцну парубочу поставу та пишний парубочий чуб.
— Виросла моя донька, — зітхала мати. — Певно, тут до весілля йдеться.
Радісно зітхала, бо, треби Вам знати, той Василь на всю околицю відомим майстром
був. Що б в кого не трапилося — негайно до Василя. Як Василь не зарадить, то вже
більше ніхто. Буває, що хтось має талант до ковальства чи до теслярства, до
малярства чи тонкої ювелірної справи. А Василь той до всього хист мав.
—То й гаразд, — посміхалася Марія, — добра пара моїй дитині буде.
І складала потихеньку посаг доньці у скриню.
— Вони, звісно, обоє ще молоді, та треба вже думати… — і добра посмішка не
сходила з її обличчя.

Одного разу перед вечором мама і доня стояли на березі моря. Мама чомусь з
тривогою дивилася на морські хвилі, ніби біди якоїсь чекала від них. Море
штормило. Хвилі піднімалися високі, як гори, набігали одна на одну, розбивалися і
налітали на берег.
— Ходімо, доню, додому, щось холодно.
— Зараз, мамо, ще трішечки.
І дівчина продовжувала милуватися забавою високих хвиль.
І раптом вони обидві побачили дивовижний човник, що плив прямісінько до
них. А дивовижний він був тому, що хвилі наче обминали його, і він плив собі рівно
і спокійно, а вже потім поза ним з силою вдарялися одна об одну гори-хвилі. Човник
підплив зовсім близько — мама з донею побачили, що він весь золотий. Правда-
правда, зі щирого золота. А на човні — хлопець, рибалка — не рибалка — й не
розбереш, але видно, що спритний човняр. Море неначе аж слухалося його,
корилося йому. Човник плив прямісінько до них і зупинився біля Моріани. Хлопець
зійшов на берег.
— Добрий вечір, — привітався.
— Й тобі вечір добрий, — відповіли. А Марія тривожно спитала:
— І не страшно в таку негоду на такому легкому човнику плавати?
— Так чому ж… і зовсім це не негода: просто — море бавиться.
— О, від таких забав, мабуть, не один корабель на дно піде.
— Якщо моряки вправні, то не піде. А я до Вас.
У Марії здригнулось серце. Вона відчула якусь тривогу. Моріана мовчала, тільки
чомусь пильно-пильно придивлялася до хлопця, ніби впізнавала його — і впізнати
не могла. Певно, і її щось тривожило. А що — того не знала. Марія трохи оговталася
і сказала:
— Коли Ви до нас, то ходімо в наш дім — гостем будете.
— Та я б з радістю, та ніколи мені. А чи знаєте Ви, Маріє, що виховували не просту
дівчину, а морську царівну?
— Ось не треба нічого вигадувати, — ледь не плакала Марія. — Це моя донечка, і я
не хочу слухати ніяких дурниць.
— Воно так. Однак Моріана — морська царівна. Хіба ж Ви не пам’ятаєте її
дивовижної появи на березі?
— Ходімо, донечко. Цей хлопець хоче причинити нам зло.
— Мені дуже прикро, але Моріана мусить повернутися в свою стихію, у море.
Хлопець підійшов до Моріани і одягнув їй на голову золоту корону, усипану
самоцвітами.
— Ходімо. Тебе чекає твій батько — Нептун.
Марія заплакала, а дівчина зірвала корону і жбурнула її у хвилі.
— Якщо я царівна, то ти маєш слухатися мого наказу: геть звідси! Я не хочу тебе
більше бачити!
— Я б послухався, та наказ твого батька має більшу силу — і я маю слухатися його.
— Батька? То може у мене ще й мати є, окрім отієї, що мене виростила?
—Ні, матері в тебе нема. Крім отієї. Ти народилася з морської піни, і твій батько
захотів, щоб ти пожила серед людей, грамоти навчилася та розуму набралася.
— А тепер, коли я вже розуму набралася, то я б і йому знадобилася? Мій батько,
певно, фантастично розумний. То передай моєму таткові великий привіт. Нехай він
собі спершу дружину заведе, а потім вже доньку, щоб сам і виховував. А в мене є
мати, і я її люблю. Я не хочу звідси нікуди йти.
— Морський цар дуже вдячний пані Марії і дарує їй…
І поставив біля ніг Марії коштовну скриньку.
— Це для Вас. Там — цілий скарб.
— Найбільший і найцінніший скарб — моя доня. Не забирайте її у мене.
Марія вже не плакала, а ридала.
— Мені дуже прикро, але це не моя воля, — сказав хлопець і махнув рукою. Набігла
хвиля і легенько підхопила Моріану. Коли Марія отямилася, то побачила далеко
поміж хвиль золотого човника, що на ньому відпливала у безвість її донечка, її
Моріана. Марія стояла знетямлена. Зараз вона ненавиділа море, що розлучило її з
донькою. А колись вона любила його, подумки дякувала йому.
Сльози, солоні, як ота морська хвиля, котилися та й котилися з Маріїних очей. Тепер
у неї не було нікого.
Другого дня до неї прийшов Василь. Він вже все знав і сумно дивився на
заплакану Марію. Потім, трохи помовчавши, знічено сказав:
— Думалося, що буду Вашим зятем, та, видно, не судилося. Матері у мене вже
давно нема… коли я Вам не осоружний, то прийміть мене за свого сина.
Так стали жити вони в одній хаті. Марія щодня приходила на берег моря, сумно
вдивлялася в його хвилі, ніби сподівалася, що з тих хвиль ось-ось вийде її дівчинка.