Що та ледве не зімліла. Всі дивилися на гостю, і ніхто впізнати в ній не міг
наймолодшу царівну. Від її колишнього потворства і згадки не лишилося. Усміхнена
і щаслива, розкішно вбрана, вона стала цілувати свою матір та заспокоювати її.
— Дякую Вам, матусю, що не забули Ви мене безталанну.
— Доню, та не вже це ти?
— Я, мамо. А оце — мій чоловік, що врятував мене, коли батько хотів кинути мене
у морські хвилі.
— А… яка ж ти гарна!
— Морська вода змила з мене злі чари.
— А чоловік твій? Батько казав…
— Батько казав, що це — морське страховисько? — засміялася царівна. — Я сама
ледь не збожеволіла від жаху, коли батько віддав мене йому в руки. Він теж
зачарований був.
— А хіба там… у вас… теж чаклуни бувають?
— Вони, мамо, скрізь бувають. Зло — воно всюди проникає. З ним можна боротися
тільки любов’ю. Всяке зло того боїться. З мого чоловіка чари знялися в день нашого
весілля. І тепер ми щасливі.
— І як же ж тобі живеться там під водою? Хіба не сумно за сонцем, за місяцем?
— О, мамо, я під водою тільки гостюю. Там, між іншим, теж дуже гарно. А живемо
ми на острові Мрії.
— А хіба, дочко, є такий острів?
— Є, мамо, є. Тільки не кожен може його побачити. Іноді він ховається, наче
повивається у хмарки. І тоді вже ніхто не може його побачити. Ми зараз до нього
попливемо, і Ви переконаєтеся, що це найкращий острів у світі.
А тим часом красень-велетень розмовляв з моряками, і вони вже прямували до
дивовижного острова, що був зовсім неподалік.
— Мамо, Ви бачите цей острів, острів Мрії?
— Так, моя дитино, бачу. І він прекрасний.
— А в якому кольорі Ви його бачите?
— Мені бачиться він… бузковим.
— А мені голубим… Річ у тім, що кожна людина бачить його по-своєму, бо це —
острів Мрії.
Пристали до берега. Хвиля ледь ворушила пісок, була тепла і привітна, ніби
запрошувала в свої обійми. Пишні крони дерев понахилялися ледве що не до води.
Поблизу було холодне джерельце.
— Вода тут також для кожного має свій смак. От, приміром, ти, — звернулася
царівна до наймолодшого моряка, що колись хотів взяти її за дружину. — От ти…
чого б ти хотів зараз напитися?
Той зашарівся, наче дівчина, і сказав:
— Я дуже люблю солодкий-пресолодкий напій.
— Прошу, — засміялася господиня і простягнула кухлик, що стояв ось тут-таки,
обіч. Хлопець зачерпнув, спробував і здивовано окинув всіх поглядом.
— Вода… солодка. Фруктовий напій!
— А я б квасу холодного випив, — сказав чорновусий кремезний хлопець.
— Прошу, — і господиня протягнула і йому кухлик.
— А Ви, матінко, чого бажаєте?
— А я випила б холодної криничної води.
— І з тим у нас ніяких проблем.
Кожен пив, що хотів, зривав з одного і того ж дерева різні плоди. Всім нараз
стало так весело, що вони зовсім забули, чого сюди прибули. Всім здавалося, що
вони завжди жили і житимуть на тому прекрасному острові — острові Мрії. Але
наближався час обіду, і господарі запросили гостей до палацу. В прохолодних залах
тихенько лунала якнайніжніша музика. Розкіш і пишнота убранства була така, що
ніхто й уявити не міг, що таке буває, навіть у найкращому сні. Кожен ласував тут
улюбленими наїдками і напитками.
Час збігав непомітно. На ранок збиралися додому. Кожен дістав від господарів
подарунки: коштовності, одяг. А наймолодшому морякові царівна сказала:
— Я пам’ятаю і ніколи не забуду твоє добре серце. Візьми ж і ти від мене
подарунок.
І простягнула хлопцеві маленьку срібну дудочку.
— Я не дарую тобі ні одягу, ні коштовностей. Та дудочка виконає будь-яке твоє
бажання. А головне: вона більше нікого не слухатиметься, тільки тебе.
Багаті гостинці приготувала цариця своїм сестрам, матері. Тільки батькові своєму
вона нічого не подарувала.

Мандрівники щасливо повернулися додому і довго розповідали про бачені
дива. Може, їм би й не повірили, так скарбів привезено таких, котрих ніхто і ніде
більше не бачив.
Захотів цар і собі подивитися на свою доньку, на свого зятя та на дивний
острів. Повернув корабель знов у море, не давши морякам навіть відпочити. Довго
плавали вони по морю, шукаючи острів Мрії, та його мов і не було ніколи. Скрушно
хитав головою бувалий в бувальцях капітан.
— Нема.
— Як це — нема? — гнівався цар. — У тебе ж компас, карта.
— На карті того острова нема. А по компасу ніби тут. А от нема…
— Бовдури! Безмозглі медузи! — кричав розгніваний цар.
Та острова не було.
— Давай того… з дудкою.
Хлопець знічено стояв перед царем, тримаючи в руках срібну дудочку.
— Ану, заграй. Вона ж у тебе, либонь, чарівна. Чи це бабусині казки? Заграй — і
нехай острів відкриється.
— Ні, Вам цей острів ніколи не відкриється, — сказав хлопець.
— Як ти смієш? Чому не відкриється?
— Бо у Вас немає мрії.
— Я хочу побачити цей острів. Грай, бо зараз полетиш зі своєю дудкою за борт.
— Добре, я полечу, — сказав хлопець і заграва на своїй дудочці.
Зазвучала дивна музика. Всі заслухалися, а хлопець все вище підіймався в гору. У
нього з’явилися крила, і вже альбатросом він полетів до рідних берегів. А як тільки
доторкнувся до рідної землі, став таким, яким був, та й пішов до свого дому.
А цар? А що цар? Гнівався, сердився, погрожував. А що з того? Мусив ні з
чим додому повертатися. А ті двоє зачарованих? А вони, можливо, й досі живуть на
своєму дивовижному острові — острові Мрії.