Тетяна ФРОЛОВА
Казки з моря
Дівчинка Улянка приїхала до бабусі на літні канікули в невеличке приморське
містечко, затишне і чепурне. Що дівчинка приїхала, — то була радість для обох: для
Улянки і для бабусі. Улянка тут народилася і жила, аж доки не прийшла пора їй іти
до школи. На той час мама з татком переїхали у велике місто і забрали доньку з
собою. Те місто було далеко від моря, і Улянка сумувала. Море приходило до неї у
сни. Їй снилися теплі морські хвилі, чайки, великі кораблі і рибальські човни, — і
дівчинка ніяк не могла прижитися у великому галасливому місті, де ніхто нікого не
знав, всі кудись спішили і так важко було перейти через дорогу. Та мусила звикати.
Тут Улянка вчилася в школі і з нетерпінням чекала літніх канікул, бо на літні
канікули її привозили до бабусі Олени і до моря. Море зустрічало дівчинку радісним
плюскотом, ніби і воно сумувало за нею. Улянка бігла до нього, кидалася в обійми
хвиль і плавала, плавала…
— Русалонько ти моя, — тішилася бабуся любою онучкою.
— А хто такі русалки?
І починалася казка.
Якось у надвечір’ї прийшли бабуся Олена з Улянкою до моря. Воно лащилося
до берега, а легкий вітерець ворушив його хвилі. Дівчинка стояла і пильно
вдивлялася в далину.
— Бабусю, а чому, коли довго-довго дивитися в далечінь, то здається, що там десь
пливе маленький срібний човник?
— То Моріана…
— Хто?
— Моріана.
— А чому вона плаває там на тому човнику?
— О, це ціла історія… Хіба я тобі ще про неї не розповідала?
— Ні, бабусечко. Розкажіть.
— Розкажу, Улясю, розкажу. Це цікава історія.
— Бабусю, а звідки Ви знаєте стільки казок?
— З моря, Улясю, з моря.
— А як це?
— Мені їх морські хвилі нашіптують, морські вітри приносять.
— А чому я нічого не чую?
— Бо ти ще маленька.
— Навчіть і мене, бабусю, розуміти мову хвиль і морського вітру.
— Підростеш — то й навчишся.
— А як не навчуся?
— Навчися. Адже побачила ти човник Моріани. Його також не кожен побачити
може. Ти у мене добра, лагідна і розумна. Таким казкові дива відкриваються.
— То розкажіть же мені, бабусенько, швидше якусь казку з моря, що Вам хвилі
морські нашептали чи вітер приніс.
Бабуся задумалася.
— Розкажу. Звичайно, розкажу. Тільки з чого почати? Хіба що…
— Про Маріану, бабусечко, про Маріану.
І поснувалася казка, тиха, спокійна, як море у безвітряному надвечір’ї.
Моріана
Був теплий погідний день. Небо дарувало людям і морю свою ніжну блакить, а
море, спокійне і лагідне, ледве ворушило теплу хвилю. Ні вітру, ні хмариночки.
Місцеві жителі казали, що вони не можуть пригадати, щоб був ще колись такий
чудовий день.
На небі сміялося сонце, а на березі моря гірко і невтішно плакала маленька
дівчинка. Пляж був переповнений людьми, котрі конче хотіли навіщось засмагнути.
Ну, ясна річ, багато з тих, хто тут відпочивав, зацікавилися дитиною, що так гірко
плакала, і зусібіч оточили її. Дитячий плач завжди тривожить, він нікого не може
залишити байдужим.
— Вона, напевно, загубила маму.
— Ні, це роззява-мати загубила свою дитину.
— Ото вже матері!
— Почекаєте, а може з нею щось трапилося?
— А може вона… в морі?
— Як? Лишила без нагляду таку маленьку дитину і пішла купатися? А може ще й,
не приведи Господи, втопилася?
Всі захвилювалися ще дужче.
— Дівчинко, маленька, ось на тобі цукерку. На, візьми. А скажи, моя хороша, де
твоя мама?
Дівчинка мовчала і продовжувала плакати.
— Та вона ще не вміє розмовляти. Ви ж подивіться, вона ще зовсім маленька.
Та дівчинка раптом перестала плакати і зовсім чітко сказала:
— Я вмію розмовляти, але я й справді ще зовсім маленька.
— А де ж все-таки твоя мама ? — запитали її майже хором.
— Тому й плачу, що не знаю, де моя мама. А може в мене її і взагалі не було ?
І дівчинка знову заплакала.
— Такого не буває, щоб у дитини взагалі не було мами. Твоя мама неодмінно
знайдеться.
— А скажи, дівчинко, звідки ти тут взялася? Може ви з мамою летіли літаком, чи
їхали поїздом, чи пливли на кораблі? Ти пригадай, звідки ти тут взялася?
— З моря.
— То ви з мамою пливли на кораблі ?
— Ні, я плавала на теплій хвилі. А потім хвиля принесла мене до берега, і я вийшла
з моря. Просто я побачила людей, мені стало цікаво — і я вийшла з моря. Я захотіла
подивитися. А мами в мене, мабуть, ніколи не було.
— Так не буває, дитинко.
— Тоді де ж вона? І чому я її не пам’ятаю?
Люди знизували плечима і не знали, що й думати.
— Отаке лихо. Певно, щось трапилося, а дитина нічого не може пригадати.
— А може, ти знаєш, як тебе звати?
— Звичайно, знаю. Мене звати Моріана.
— Може, Маріанна? Або Мар’яна?
— Ні, Моріана. Бо я з моря.
— А хто тебе так називав?
— Не знаю. Хвилі мені так співали, пісок нашіптував. А чайки ще й зараз кричать…
О, чуєте? “Моріана! Моріана!”
— Дива та й годі.
І раптом, розштовхуючи всіх, до Моріани пробралася жінка з недобрими очима.
Вона пробувала посміхатися, але це в неї погано виходило. На злому обличчі місця
для посмішки не було.
— Це моя дитина, — сказала вона. — Я її мама. Правда, дівчинко, я твоя мама?
— Ні, ти не моя мама. Я такої не хочу.
Жінка сердито схопила Моріану за руку, але та заплакала, і людей обурило таке
нахабство. Статечний чоловік владно зупинив жінку і сказав:
— Ви ж бачите, дитина Вас не хоче.
— А що в неї питати? Вона ще мала.
Люди обурено загаласували, і зла відьма, а то була вона, зникла у натовпі.
А тим часом Моріана пильно вдивлялася в лице одної жінки. То була зовсім
звичайна жінка. Тільки очі у неї були не зовсім звичайні. Вони були великі, карі,
гарні, добрі і… сумні. Дівчина підійшла до неї і тихо спитала:
— А ти б не хотіла бути моєю мамою?
— Чому ж… я давно мріяла мати таку донечку.
— А в тебе що, нема дітей?
— Ні, нема…
— То візьми мене собі.
Люди зашепталися, заметушилися.
— Не можна так, десь же мусить бути її справжня мама.
— Але ж дівчинку ніхто не розшукує. Не може ж вона і справді залишатися на
пляжі.
— Ходімо додому, — рішуче сказала маленька своїй матері, котру сама собі
знайшла. — Я вже їсти хочу.
Розгублена жінка засяяла доброю усмішкою і взяла дитину на руки.
— Але ж неодмінно подайте оголошення в газету.
— А ще обов’язково зверніться в міську управу.
— Добре. Я неодмінно все це зроблю.
— Їй можна довірити дитину, — сказав статечний чоловік. — У неї добрі очі.
Люди розійшлися, дивуючись і перемовляючись, розійшлися, щоб продовжувати
смажитися під сонцем. А двоє щасливих, Марія і доня, пішли додому.
— А як тебе звати? —раптом спитала дівчинка.
— Марія.
— А можна, я буду звати тебе Морія? Це нагадуватиме мені море.
— Ні, ти зватимеш мене мама. Зрозуміла? Мама.
— Добре. А іноді я називатиму тебе мама-Морія.
— Ну, гаразд.