ще мені налий. Випив іще. – Полегшало. Бо думав, що згину. Тепер піду трохи ляжу, на якусь годину.
– А як же я? – запишалась,
наче дівка в церкві.
А Федора аж труситься: Видно, здають нерви. Кулаком штовхаю в спину:
– Встигнеш, почекай.
Зіпсуєш усю малину,
а цікаво ж вкрай.
Якось її вгамувала.
Далі стоїмо.
І Ликерин кусень сала поглядом їмо.
– Ви казали, що випили
з великого горя,
бо у Вас не та дружина, не я, а Федора, і А ще мене називали своєю жоною. Обіцяли розлучитись й женитись зо мною. Від слів таких у Трохима скругліли зіниці.
– Невже міг я говорити отакі дурниці?
– То Ви мене надурили, бідну молодицю? ОбіцяЛи, говорили,
а тепер – дурниці!,
9

– Йди ти собі, молодице,
під три околоти!
Мало чого п’яний дурень
може намолоти!
Та щоб я свою Федору
проміняв на кого?
Вона в мене, правда, жінка
норову крутого.
Але ж зате господиня
і другим не рівня.
А як вдягнеться у свято –
наче королівна.
– Ах, ти, алкаш! Ах, п’яндило!
Як просив налити,
то мене, дурну Ликеру,
можна й похвалити!
Похмелився, полегшало –
То можна й до жінки!
А щоб тобі сто болячок
у саму печінку!
Вчора про свою Федору
Ти не те казав.
Ти мене збезчестив вчора,
майже зґвалтував.
Я з тобою, голубчику,
чикатись не буду,
а заяву накатаю –
та й подам до суду.
Ти ж обіцяв женитися.
Женись, бісів сину!
А що, коли я від тебе
матиму дитину?
– Вгомонися, молодице!
10