й сховала у скриню. То вже гарну та хорошу маю господиню. Байка їй, що чоловік мучиться з похмілля.
– Ото, – каже, – і не пий те погане зілля.
– Умру, – кажу, – отоді будеш голосити.
– Вмирай, – каже, – тоді може врешті кинеш пити. Ликерочко, голубонько, Принеси чарчину,
Якщо маєш, бо їй-Богу
Тут-таки загину.
Тільки курява знялася –
біжить молодиця,
аж на вітрі замаяла
запаска й спідниця.
А я стою, аж незручно.
Та вже хочу знати,
як Ликера мого кума
буде рятувати.
А ще, правду вам сказати,
дуже знати хочу,
що він їй таке казав
на п’янії очі.
Дивлюсь – біжить вже б то здому,
хова під запаску.
Отак хоче запобігти
у Трохима ласку.
Ну і пройда та Ликера!
Теж таки кума!
7

Чи на тебе не холера?
Чи правцю нема?
Я швиденько до Федори:
така, мовляв, справа.
Ходи, мовляв, подивимось,
бо й сама цікава.
Приспішую, бо між ними
йдеться до гріха.
Наче блискавка, Федора,
грізна та лиха.
Ще й копистку прихопила
на всякий случай.
Ти вже мені, любий куме,
за те вибачай.
Не могла ж я допустити,
щоб вчинився глум.
І Трохима трохи шкода,
Бо ж таки мій кум.
Прибігаєм, захекані,
заглядаєм в шпарку –
а Ликера Трохимові
наливає чарку.
– Пий, голубчику, бо б’є,
напевно, у скроні.
І закусувать дає огірки солоні. –
– От спасибі, врятувала!
Відлягло одразу.
Що я вчора там патякав?
Може, чим образив?
То вже вибач, будь ласкава:
п’яний – що дурний…
Там у пляшці щось зосталось
8