А Маруся тим часом бавилася з білченятами. Вона розказувала їм казки, вчила їх
лічити до десяти. Мама-білка була задоволена і тішилися з того, які у неї розумні і тямущі
діти. Та час від часу дівчинка зітхала і в неї на оченятах з’являлися сльози.
– Тобі сумно? –питала білочка.
– Звичайно, сумно. Там десь мама, певно, плаче та журиться. Вони, мабуть, мене
шукають. Миколка – той неодмінно шукатиме.
– Не хвилюйся, ми зайчика у розвідку пошлемо. Ей, куцохвостий, – покликала.
– Я тут, – почулося.
– Де ти? Я тебе не бачу.
– Ось тут я, за ялиною мерзну.
– Ну, от що. Не мерзни, а побігай по лісу і уважно подивися, чи ніхто не шукає
дівчинку Марусю.
– А як я знатиму?
– Побачиш хлопчика Миколку –то й запитаєш.
– А якщо це мисливець?
– Маленькі хлопчики мисливцями не бувають.
– А якщо вовк чи лисиця?
– Не мені тебе вчити. Сам знаєш, як це зробити. Ти тямущий.
– О, так, я дуже тямущий! Дужу-дуже тямущий!
– Ти ще й хвастун. Але поки що хвастатися нічим. Треба допомогти дівчинці.
І зайчик побіг. Довго він бігав по лісу, заплутуючи свої сліди. Коли дивиться –
хлопчик. З рюкзачком, уважно роздивляючись, він повільно ішов лісом.
– Без рушниці – значить, не мисливець, – подумав куцохвостий і вибіг назустріч
хлопчикові.
– Ти Миколка? – запитав. Хлопчик оглянувся, лише на мить здивувався і відповів:
– Так, я – Миколка. А ти звідки знаєш?
– О, ми, зайці, все знаємо. А тим паче я. Бо я – дуже тямущий. Ти шукаєш дівчинку
Марусю?
– Так, шукаю. А ти знаєш, де вона? Скоріш веди мене до неї.
– Вона живе в білчиному дуплі, ходімо.
– А ти нічого не переплутав? Як це дівчинка може жити в дуплі?
– Живе, ходімо, то й сам побачиш.
І Миколка пішов, майже до пояса застрягаючи в снігу.
– Почекай, зайчику, – просив час від часу хлопчик. – Ти легенький, ти по верху
біжиш, а я так не можу.
Та шлях подолано. Незадовго Миколка вже був біля дупла. Вилізла з дупла Маруся і
тут-таки розплакалася. Всі лісові мешканці, потай, щоб не налякати дітей, стежили за
ними. Стежили і раділи.
Та раптом всі здригнулися: у лісі загуло, заревло – і несподівано з’явилася метелиця.
– Угу-гу! Так ось де ти! Тепер ти від мене не втечеш.
Миколка затулив собою дівчинку і гукнув, перекрикуючи дике ревище:
– Я не дам тобі Марусю!
– А я й тебе заберу. Ти мені також знадобишся.
– А я не бояся тебе.
Діти з усіх сил трималися одне за одного. Білочка гукнула:
– Ану, лісові мешканці, невже не захистимо дітей? Давайте всі разом кликати весну.
І звідусіль почулися голоси птахів і звірів:
– Весно красна, прийди, вирятуй нас із біди.
– Я йду-у, – залунав у лісі преніжний голос весни. І замовкла метелиця, заплакала
сльозами-струмками і з останніх сил гукнула:
– Брате-Морозе, допоможи мені.
– Не можу, – відгукнувся Мороз з глибокої яруги. – Весна мої мости зруйнувала, мої
запаси криги розтопила.
– Ау-у, – гукала весна.
– Ау-у, – відгукнулися їй діти, звірі і птахи.
Тут згадав Миколка про свої гостинці і став частувати звірят.
– Зайчику – морквинку, білочці – горішки, кабану-Іклану – картопельки, а вовку-
Сіроманцю – шматок сала.
– А вовку за що? – здивувалася білочка.
– А просто так. Нехай і він порадіє з нами.
Тут білченята стрибнули дівчинці на плечі і заплакали:
– Не йди від нас. З тобою так цікаво.
– Ми ще не навчилися добре лічити. Не йди.
– Я прийду до вас. Обов’язково прийду.
– Ми прийдемо годівнички розвішувати, то й вам щось прихопимо.
І діти пішли до села. Разом з ними йшла весна, розкидаючи по лісу перші проліски.
Дітям назустріч виходили люди і посміхалися.