Зимова Казка

Всі готувалися до Нового року. І в їхній хаті було чистенько прибрано, запахло
ялинковими гіллячками, що стояли у вазі на столику. Тітонька напекла смачних пиріжків з
картоплею і капустою, наварила смачного борщу. От і повечеряли. Тітонька сказала:
– Ти, Орисечко, лягай спати, а я до ялинки перейдуся, подивлюся, що там робиться.
Я довго не буду. Ти спи. І, чуєш, нікому не відчиняй.
І тітонька поцілувала дівчинку, попідтикавши їй ковдру.
Коли затихли тітоньчині кроки, Орися вилізла з-під ковдри і почала збиратися. Було
трохи лячно, але вона відганяла той страх і намагалася думати тільки про свої новенькі
черевички. Поклала в кишеню кілька ще теплих пиріжків і кусник хліба. Та й пішла.
Дорогу знала, бо вони з тітонькою влітку часто ходили до лісу по гриби та по ягоди. Але
ж тоді був день. А зараз було зовсім темно та ще сніг. Йшла поза будинки, щоб менше
зустріти знайомих, а то ще почнуть питати, куди вона та навіщо. Довго йшла. Вона б
побігла скоренько, та заважали величезні і важкі шкарбуни. Вийшла на трасу. Попереду
бовванів ліс. Десь майнула думка: “А може, вернуся? Там у хаті тепло. Кіт Мурко
вмостився на плиті, спить собі, муркоче. А черевички?”.
І Орися йшла далі. Вона тільки боялася спізнитися і розминутися з Новим роком. Та
була впевнена, що іншою дорогою він ніяк не міг пройти.
Увійшла в ліс, засніжений і страшний. Почала пригадувати казки про те, що в
Новорічну ніч і звірі добрішають, і дерева розмовляють. Ставало дедалі холодніше. Мороз
набирав сили. Спершу був слід від санчат: видно, по ялинку хтось приїжджав. А далі –
тільки сніг: ні дороги, ні стежки.
– Ой, а кудою йтиме Новий рік? А може, сісти отут на оце повалене дерево та й
чекати його? Е, ні, так не можна. Тітонька розказувала, що так можна і замерзнути.
Дівчинка вже пошкодувала, що, не спитавши своєї дорогої тітоньки, пустилася у такі
мандри. А може б і тітонька з нею пішла? Ні, не пішла б. Дорослі чомусь не вірять в казки.
Холодно, нестерпно холодно. А що, коли вовк? Та ж казали, що нема вовків. А що, коли
якийсь один-єдиний забрів з чужого лісу? І Орисі стало страшно і захотілося плакати.
І раптом дівчинка почула ніжні, мелодійні дзвіночки. Вони наближалися. По лісу
їхали сани, розкішні, великі, запряжені двома гривастими кіньми, а на санях – юнак.
– Це Новий рік, – крикнула дівчинка і побігла з усіх сил до саней, плутаючись у
своїх великих і важких шкарбунах. Новий рік помітив її, але він не міг зупинятися: часу
ніхто не може зупинити, навіть найсерйозніші події. Він просто нахилився і на ходу
підхопив дівчинку. Шкарбуни так і залишилися у снігу.
“Нехай там, вони старенькі”, – подумала Орися. Не могла ж вона зупиняти час із-за
якихось старих подертих шкарбунів.
– Ти зовсім замерзла! Як ти сюди потрапила у такий пізній час? – запитав юнак,
кутаючи дівчинку у своє хутряне пальто.
– Я… я хотіла зустріти Новий рік.
– А чому ж ти не чекала його вдома?
– Я хотіла б у нього попросити для себе черевички, бо мої зовсім порвалися. А для
тітоньки – рукавиці. Вона у мене дуже хороша.
– Оце так пригода! – посміхнувся хлопець і дістав свій “мобільник”. Орися такий
вже бачила у їхнього сусіда. Тільки цей був кращий.
–Алло! Мені потрібна швидка допомога.
– Я не хочу в лікарню, – заплакала Орися. – Я не хвора.
Та юнак її заспокоїв:
– Цить, не плач. Це не лікарі, а чарівники. Розумієш, я поспішаю і не можу
затримуватися. А вони вже тобі допоможуть.
– То я не зустріну Новий рік?
– Ти вже його зустріла, маленька, скорше від інших зустріла. Тепер все буде добре,
не переживай.
І знову взявся за свій “мобільник”.
– Як ви сказали? Всі на виклику? Нічого не знаю. В мене дівчинка, боса, у лісі. Що?
Кіт у чоботях? Ні, він не годиться. Пришліть мені чаклунку з Синіх гір. Що? Нема? Нічого
не знаю. Розшукайте і пришліть.
І раптом щось у повітрі зашуміло, завихорило.
– Ой, літаючі сани, – здивовано вигукнула Орися. –Хіба таке буває?
– Буває, маленька, ще й не таке буває. Хіба ж ти не віриш у казку?
– Вірю, дуже вірю.
– Та звичайно, що віриш, бо інакше ти і в ліс у таку пору не пішла б.
– А це казка? – все ще не вірила Орися.
– Щонайсправжнісінька.
Літаючи сани порівнялися з їхніми і сповільнили швидкість. Орися глянула – і сама
собі не повірила: і коней не було, а вони їхали. Самі! На санях сиділа… справжня красуня.
Довге волосся вибивалося з-під хутряної шапочки і маяло від швидкого руху. І шапочка, і
чобітки, і шубка, і навіть волосся були засипані срібними та золотими блискітками.
Дівчинка так задивилася, що й про черевички забула.
– Ти чого це такий галас здійняв? Твій час ще не настав, а ти вже хочеш владу свою
показати. Не гоже так.
– Справа дуже пильна: дівчатко могло замерзнути.
– Та я розумію. Ну, давай дівчинку.
І юнак передав Орисю чаклунці з Синіх гір, а та загорнула її поспішно у велику
хутряну накидку, і їхні сани піднялися в повітря.
– До побачення! – гукнула Орися.
– Приходь на майдан, – радісно відгукнувся хлопець.
Через коротку мить Орися була вже в якомусь дивовижному палаці. Вона такий вже
десь бачила, але не могла згадати, де саме.
– У якійсь казці. Але от в якій?
Та Орисі не дали згадати, а поставили перед нею… чай з малиною.
І чаклунка лагідно сказала:
– Пий, дівчинко, це чудовий напій.
– А на ялинку?
– Встигнемо й на ялинку. Ти пий.
І Орисі стало тепло і гарно.
– Але я хотіла попросити для себе нові черевички, а для тітоньки – нові рукавиці.
І зашарілася. Чи то від гарячого чаю, чи від своєї сміливості.
– То добре, Орисю, що ти за тітоньку свою не забула.
А довкола вже метушилися русалки, принцеси, снігуроньки. Вони складали у велику
валізу одяг: новий, гарний, для Орисі і для її тітоньки. Одна сукня дівчинці особливо
сподобалася. Вона була ну зовсім, як у Попелюшки. І башмачки до неї.
– Ой, – не витримала дівчинка, – а можна…
– Ні, Орисю, валізу ми одвеземо додому. Це ти одягнеш потім, у теплі. А зараз…
І Орися побачила одяг із справжнього пуху – легенький і теплий. А ще… чобітки,
новенькі, блискучі, з хутром в середині.
– Це мені?
– Тобі, тобі. Одягайся швидше. Ми мусимо встигнути на свято, на зустріч Нового
року.
Вишиваний кожушок і хутряна шапочка довершили Орисине вбрання.
– А ці рукавички ти сама своїй тітонці подаруєш і неодмінно скажеш: “З Новим
роком!”.
Це були чудові хутряні рукавички, прикрашені вишиттям і блискітками.
Недивлячись на те, що дівчинка була зовсім ошелешена, вона все ж не забула сказати:
– Я Вам щиро дякую і за себе, і за тітоньку.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 + 15 =