Зимова Казка

А в Марусиній хаті був смуток і сльози. Коли прокинулися від холоду Марусині
батьки, бо з хати вітром все тепло вивіяло, вони страшенно здивувалися, що сінешні двері
відчинені. А ще більше вони здивувалися, коли побачили, що нема їхньої донечки.
– І куди ж вона могла піти серед ночі? –плакала мама.
– Ні, не могла вона нікуди піти. Це якісь лиходії викрали нашу Марусю, – сказав
сумно тато.
Вже де не питали, де не шукали – нема і сліду ніякого. Ніхто не чув і ніхто не бачив.
Тільки всі скаржилися, що цієї ночі дуже вже метелиця розходилася. Такого бешкету по
селу понаробляла: тому дах зірвала, тому клуню перекинула.
– Ото вона і забрала нашу дівчинку, – сказав Марусин тато.
– Ти що, старий, ще й досі в казки віриш?
– Та… спробуй тут не вірити… А якщо вірити, то давай думати, куди б вона її
понесла.
– Якщо вірити в казку… то в ліс. Куди ж ще? Ой, пропала наша дівчинка, замерзла в
тому лісі.
– Цить, стара, не плач. Якщо вірити в казку… тоді мусить хтось допомогти нашій
дитині. Казка має закінчитися добре.
– Але не можемо ми сидіти, склавши руки, і чекати, доки закінчиться казка. Треба
щось робити.
– Звичайно. Ось піду-но до сусіда Миколки. Вони дружать з нашою Марусею, то
може він нам допоможе.
– Миколка? Та він ще зовсім маленький.
– То нічого, що маленький. Зате сміливий та розумний. І в казки вірить. Тут без того
не можна.
Прийшов Марусин тато до Миколки, а той саме щось майструє.
– Що це ти, Миколко, робиш?
– Та от… весна незабаром прийде, птахи прилетять, треба годівнички порозвішувати.
Та й шпаківень кілька зроблю: нехай радіють співуни.
– Це ти молодець. А я до тебе у справі прийшов. Ти знаєш, що зникла наша Маруся?
– А я саме збирався до Вас іти, бо чув щось таке від дівчат, але ті дівчата завжди
щось вигадають, то я й не повірив.
– Чого це ти так на дівчат? Серед них, як і серед хлопців, всякі бувають.
– Та я нічого. Маруся не така, Маруся справжня. А що, вона й справді зникла?
– Так, Миколко, зникла.
Марусин батько був дуже засмучений, і хлопчик лише тепер зрозумів, на скільки це
серйозно.
– А може вона не по-справжньому зникла? Ну, заховалась кудись чи що…
– Ні, Миколко, по-справжньому. І навіть дуже по-справжньому.
– А куди ж вона могла податися?
– По-моєму, її вкрала метелиця.
– Метелиця?.. – хлопчик замислився. –А що ж… таке може бути. Адже вкрала колись
Снігова королева хлопчика Кая. Я знаю, я про те читав. Треба йти її шукати. О, Снігова
королева занесла Кая в далеку Лапландію. Я піду її шукати і знайду. Аж у Лапландію піду.
– Ні, я думаю, так далеко йти не доведеться. Чомусь я думаю, що найперше шукати
треба в нашому лісі.
– Я зараз. Зберуся та й піду.
– Ні, добрий хлопчику. Незабаром вже вечір. Почекаємо до ранку.
– До ранку? Це довго. А що, коли Марусю там кривдять?
– Мусимо почекати. Не можеш же ти йти до лісу проти ночі. Вранці й підеш. Я б і
сам з тобою пішов, але казка відкривається тільки дітям.
– Так. Що ж мені треба? Для зайчика морквину, для білочки горішків, для кабана-
Іклана – картоплі, а для вовка Сіроманця… Що ж для вовка? Ага, придумав: шматок сала.
А ведмеді ще сплять.
Не спалося Миколці тієї ночі. Ще й сонце не зійшло, а хлопчик вже вирушив у
дорогу.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × one =