„ДІБРОВА”
Я люблю слухати, як пан Михайло про щось розповідає. Я тоді ніби й сама
переміщаюся в часі і ніби живу тим життям, яке прожив цей статечний чоловік. Ото
недавно про одну із своїх капел розповідав, власне, про найпершу свою капелу, що
прибрала згодом собі назву „Діброва”. Складалася вона з профтехосвітян — хлопців і
дівчат.
* Коли я вже добре освїв бандуру, мені запропонували очолити капелу бандуристів при
Палаці культури імені Гагаріна. Але, щоб її очолити, треба було спершу її створити, а
головне — кожного учасника навчити грати на бандурі. Бажаючі були, а серед них, як
завжди, дуже здібні і так собі. Але як їх навчити грати, коли бандур нема, лише одна, моя?
Вчив кожного по черзі на моїй бандурі. Потім на свій страх і ризик купив бандуру, за
готівку купив, за свої гроші, не знаючи напевне, чи вдасться мені їх повернути. Довго не
хотіли повертати: не по закону, мовляв. А у мене був свій закон: моїм дівчатам і хлопцям
потрібні були бандури.
Гроші мені таки повернули, і я міг знову нашукувати наступну бандуру. Так
поступово, трохи хитруючи, забезпечив інструментами всіх моїх капелян. Але ж то тільки
говориться швидко та легко, а скільки то було затрачено зусиль. Але зате тепер ми могли
працювати. І працювали. Як каторжні. І витримували. Бо бажання велике було.
Я залишив добре оплачувану роботу, бо, аби було нам де займатися, мусив працювати
на будові. А за капелу мені поки що нічого не платили: ми мусили спершу себе показати,
самоствердитись, так би мовити. Працював тяжко, а грошей не було іноді не лише на хліб,
а й на сіль. Моя дружина Софія не дорікала, тільки іноді якось так сумно дивилася на
мене.
А тут ще, якраз перед нашим першим концертом, зі мною халепа трапилась: не
встигли вчасно у мене робітники мішки з бітумом взяти. Я мав відразу два важких мішки.
Вони переважили — і я впав. Воно б ще нічого, все ніби обійшлося, але долоні собі я
пообдирав. Шкіра на пальцях висіла клаптями. І треба ж такому трапитись! Та ще й перед
першим концертом! Але свою капелу я підвести не міг. Я мусив грати, бо ніс на собі
найбільше навантаження. І я грав. Аж сльози стояли в очах від болю. А люди в залі, певно,
думали, що це я такий емоційний. Звідки ж їм було знати, який фізичний біль мені
доводиться долати?
І от нарешті настав час, коли моя капела давала свій перший звітний концерт. Такий
концерт кожен колектив мусив давати щороку. Всі тоді мали звітувати. Ото даємо ми наш
звітний концерт, хвилюємося, бо від того залежало, визнають нас чи ні. А тут нам у зал
наші недоброзичливці „підкидачів” підіслали. Щось із шестеро. Вони сміялися, кашляли,
тупотіли, створювали зайвий шум. А тільки той, хто сам коли-небудь виступав на сцені,
знає, що це таке, коли в залі зайвий шум. Мої хлопці аж кипіли:
* Дозвольте нам, Михайле Миколайовичу, з ними „поговорити”. Ми їх враз із залу
викинемо.
* Ні, хлопці, — сказав їм я, — коли у них буде звітний концерт, ми візьмемо квіти і чемно
їх привітаємо. Тільки так ми покажемо, що ми вище від них стоїмо.
Ми так і зробили. Однак на наступний наш концерт все повторилося. Цього разу в залі
сиділа моя дружина. Зловмисники сіли якраз за нею, очевидно, не впізнали її.
* Кашляймо, кашляймо! Сміймося! — заохочувала дівчина, котру моя дружина добре
знала. Вона повернулася і сказала;
* Олю! І не сором?..
„Підкидачі” швиденько чкурнули з залу, бо їх було викрито. Далі концерт вже проходив
спокійно.
Але працювати було важко. Заваджали проросійські настрої адміністрації. Спершу нас
ігнорували, казали на нас „слепцы”. Та ігнорувати нас було все важче: ми виступали, ми
мали успіх, нас знали. Ми набували популярності.
Мої капеляни були справжніми фанатами. Декотрі на репетиції доїжджали з ближніх
сіл. Вони любили свою капелу. Ну, і я також любив їх, не відкидав навіть тих, хто,
здавалося, не подавав ніяких надій. З часом мій труд виправдовувався. Ці зовсім ще юні
хлопці і дівчата розкривалися, виявляли себе з несподіваного боку. Бо все це була молодь,
і це було прекрасно, що всі ті молоді люди тягнулися до української пісні і до бандури.
Пам’ятаю дівчину з довгою золотою косою. Вона доїжджала. А вдома ще цілу господарку
обходила. Красуня була. Хлопці на неї задивлялися, але й боялися її.
З роками я ні про кого не забув. Якщо можу, відслідковую їх долі. Журюся за кожного
і радію з кожним.
Але остаточно нашу капелу визнали після Шевченківського вечора, що відбувся в
нашому Палаці культури. Перед концертом нам сказали, що на вечорі має виступати
чоловічий хор „Світанок”. Це був гарний хор і хай би собі співав. Але він мав виконувати
ті ж номери, що готували ми. Та ще й їхній виступ мав бути перший.Отут і задумаєшся…
І приснився мені сон… Нібито ми з моїми козаками пливемо на човні. Хлопці
веслують, і лине пісня „Чорна хмара з-за Лиману…” Я встав і намалював цей сон. І
народився задум, тепер тільки треба було втілити його. На сцені мав бути човен. Все було
в моїх силах — і я малював, фантазував. А тепер — хвилі… Нам конче потрібні були
хвилі. Намалював і хвилі. Намалював їх на газетах і наклеїв подвійні бинти. Вісім дівчат
мали стояти за кулісами і погойдувати наші „хвилі”, бо їх було аж чотири ряди.
Відповідна підсвітка мала створювати ефект місяця. Подбав я також і про чайку над
морем. Володимир Овсійчук допоміг загримувати моїх козаків. Все мало бути без
репетиції: у нас не було часу.
Коли відкрилася завіса, зал ахнув. Сцена темна, на сцені — човен. Козаки веслують і
лине пісня…. Ефект був надзвичайний. Овації. Зал вирував. Нас викликали на сцену, але
ми не могли повторити свій номер, бо діти — є діти: після виступу кинули все, і наші
„хвилі” опинилися під ногами. Володимир Овсійчук обіймав мене і ляскав по плечах від
захоплення. А зал не вщухав. Це був тріумф.
Коли ми, переодягнувшись, виходили, на нас чекали, нас вітали. А один чоловік
здивовано спитав:
* Ну, добре. Все це у вас було просто чудово. Але скажіть, звідки ви взяли солоний
морський вітер, що повіяв у залі. Як це Вам вдалося?
Звичайно, ніякого морського вітру у нас не було. Ефект був настільки вражаючий, що
декому навіть здалося, що нібито в залі повіяв морський солоний вітер.
Це було визнання. Остаточне і беззаперечне. І я став одержувати нарешті свою чесно
зароблену платню, котра, звичайно, не була великою, але ж це був засіб для життя моєї
родини.
Сталося так, що наш Палац культури десь при якихось обставинах не виправдав
довір’я владних структур, і працівників погрожували розігнати. А тут конче треба було
дати концерт на виборчій дільниці (це тоді модно було). Від того концерту багато чого
залежало. Якби все було добре, то керівництво Палацу культури виросло б в очах владних
структур. Було вирішено послати „Діброву”. Якщо концерт не вдасться, то легко буде
спекатися капели, що була для декого, як більмо в оці. Отже, „Діброва” поїхала на виступ.
Концерт проходив в Будинку інвалідів. Капела виступила так добре, що не встигли
капеляни доїхати до Палацу культури, як туди вже зателефонували і похвалили „Діброву”.
Коли капеляни на відкритій вантажівці під’їхали до Палацу культури, то сам директор
вийшов нас зустрічати і допомагав дівчатам зійти з машини. Отже, успіх. Отже, визнання.
Але становище наше покращало не надовго. Працювати нам ставало все важче. Чи то
така нехіть була у нашої адміністрації до української пісні, чи не хотілося, щоб звучала
вона поміж людьми, але нам чинили всякі перешкоди. І вирішив я звідти піти. Сказав про
це своїм капелянам.
* Михайле Миколайовичу, а можна знати, де Ви будете?
Таємниці я з того не робив. Я вже домовився, що йду на „Сільмаш”. Мене брали з
радістю.
* То й ми туди підемо, — сказали мої капеляни і тим мене розчулили.
І справді, коли я прийшов на „Сільмаш” оформлятися, заяви моїх капелян були вже у
директора. Мої бандуристи були зі мною. „Діброва” співала, а я, що міг, все робив для
того, щоб той спів був якомога кращий, досконаліший, професійніший, робив все для
того, щоб той спів чули люди.
Наша капела була як єдина велика родина. Ми разом відпочивали, зустрічали
Новий рік, святкували весілля чи хрестини. Я неодноразово був у своїх капелян весільним
старостою. І мушу признатися, мав від того велике задоволення. У нас народжувалися свої
традиції, які потім підтримувалися і не забувалися. Скажімо, молодятам на весілля ми
дарували розмальовану бандуру. І це був цілий обряд, котрий міг зворушити до сліз навіть
сторонню людину.
Якщо в когось траплявся зрив чи випадковий нелад у родині, бо життя — є життя,
переживали всі і намагалися якось допомогти: часом порадою, часом своїм активним
втручанням.
Потім було у мене ще багато капел і хорів. Всіх їх я по-своєму любив, вболівав за них,
вкладав свою душу у їхній спів. Але мені чомусь здається, що капела „Діброва” була мені
найближча. Може тому, що це була моя найперша капела. І досі спогади гріють душу і
моїм капелянам, і мені. Концертів було стільки, що й не перелічити, але декотрі наші
виїзди запам’яталися на все житття. Було це так давно, а здається, що щойно вчора.
Життя… Воно розкидає нас, підкидає кожному свої проблеми. Але стерти наші спогади і
воно не може, бо це було свято для кожного з нас. Це свято підносить нас над буднями.
ЗА УЖОЦЬКИМ ПЕРЕВАЛОМ
На Шевченківському вечорі, де виступала „Діброва”, на тому вечорі, що приніс нам
славу і визнання, були гості з Закарпаття. Вони були вражені, захоплені і запросили нас до
себе в гості.
Виїзд на цей концерт був без спеціального дозволу. Ми переживали, що можуть
знайтися люди, котрі могли б нам перешкодити. Тому зі Львова ми виїхали о п’ятій ранку,
щоб менше злих очей за нами стежили. З Закарпатя по нас приїхала вантажівка. Крита
тентом. Всі з нетерпінням чекали, коли ми вже нарешті доберемось до Ужоцького
перевалу. Ми мали свого дуже цікавого оповідача. Це був Володимир Грабовецький
(тепер професор Івано-Франківського університету, доктор історичних наук). Він провів з
нами цілу екскурсію, розповідь вів натхненно, емоційно, було видно, що він закоханий в
цей край. На перевалі відбулася тривала зупинка. А після того ми отаборилися у Великому
Березному.
Другого дня наш концерт мав відбутися високо в горах над річкою Лютянкою. До
річки ми приїхали машиною, а через річку йшли по кладці на висоті тридцять метрів над
камінням і шумливою водою. Навіть хлопців брав острах, а з нами ж були і дівчата. Та
перебралися.
Сцена була зроблена з дощок, майстерно задекорована. Ми всі були в вишиваних
сорочках, синіх шароварах і червоних чобітках. Дівчата мали шовкові стрічки, що маяли
на вітрі, чарівним повівом торкалися наших облич і облич тих глядачів, що хотіли до нас
наблизитися. В тому доторку була якась магічна хвилююча сила. Оксамитні жупани,
обшиті блискітками, ніби доповнював водоспад своїми бризками. Дівчат і хлопців з нашої
капели глядачі у той час називали українськими ангеликами. Ліс, гори, стрункі ялиці, спів
пташні, — все це створювало такий рай, що звідчи не хотілося вже нікуди йти.
Концерт почався піднесено. Високе хвилювання охопило і артистів, і глядачів. Вже
проспівали п’ять чи шість пісень, що перемежовувались поезією. І раптом — блискавиця і
грім. Хмари утворили над нашими скелями і тим велелюддям, що зійшлося на концерт,
якийсь фантастичний дах. Почався страшний дощ. І не грім вже, а громовище. Так
гриміти могло тільки в горах. Люди втікали, ховалися попід дерева, хоч це було і
небезпечно. Юні артисти були всі мокрі. Жаль було дивитися на їхні гарні строї.Та дбали
вони не про себе, а як лиш могли, прикривали бандури.
Все це тривало недовго. Наче за помахом чарівника, хмари враз розійшлися. Ми були
скупані тією незвичайною зливою, а вже на нас світило сонце, щоб осушити наші
прекрасні строї. Ми вже могли продовжувати наш концерт, та кудись зникли наші глядачі,
і ми непорозуміло та розгублено оглядалися довкола. Та раптом пролунав владний
жіночий голос з альтовим відтінком. Він належав Марії Михайлівні Баран. Потім
виявилось, що ми з нею родичі, але досі того не знали. Ще колись давно її прадід переїхав
сюди з Самбірщини. Після тієї зустрічі між нами зав’язалися контакти.
Нас повели кудись у лісову таїну. Ми йшли, стрибали через повалені дерева і прийшли
нарешті до величезного столу, де було приготовлено обід для артистів і глядачів. Стіл був
обладнаний з дошок просто на зрізаних пнях. Довжина того столу сягала десь метрів з
п’ятдесят. Довкола — лавки. Ми повсідалися, а поряд з нами — і наші глядачі. Аж раптом
з усіх боків повиходили гуцулки, в постолах, кептарях та квітчастих хустинах. Вони
ставили на стіл страви, що для нас приготували. Маленькі гуцулята — хлопчики та
дівчата — ходили біля нас з писаними тайстрами, а з тих тайстер діставали печену
картоплю і клали по дві картоплини перед кожним з артистів. Картопля мала ножові
розтини, через які виглядало запечене сало. Запах пішов на весь ліс. І як тільки звірина не
повиходила з хащів на цей запах.
Обід затягнувся, перейшов у вечерю і закінчився пізно увечері. За нами приїхала
машина, і ми мусили покинути цей рай. Ночувати в тому лісі ніхто б не наважився.
На третій день ми приїхали в село Жорнаву. Тут на наш приїзд не сподівалися. В клубі
йшов ремонт. Але люди зійшлися, миттю все прибрали, позастеляли, і по короткім часі ми
вже могли виступати. Наші солісти: Богдан Хмельницький, Володимир Герйо, Надія
Москаль, Володимир Киричук, Любомир Горинь, Євген Привида, Ярослава Пелех тішили
піснею людей і викликали бурхливі оплески.
Було вже пізно, але на нас ще чекала смачна вечеря. І знову лунали пісні. Вони лунали
аж до самого ранку. А вранці ми вирушили до нашого Львова.