РОЗПОВІДЬ ПРО ФЕДОРА ЗАКОРУ І ПРО КОЗАЦЬКУ КАШУ
* Пане Михайле, розкажіть про Федора Закору, — якось попросила я Михайла
Миколайовича. — Чи це правда, що він у Сибірських таборах з тачки бандуру зробив?
* О, кобзар-бандурист Федір Закора… Це людина незвичайної долі і дивовижного таланту.
І про бандуру, що він з тачки зробив, — також правда.
І полилася розповідь, від котрої стискалися руки в кулаки, мліло серце, а на очі
наверталися сльози.
* Цю розповідь я чув від самого Закори, коли ми з дружиною і дітьми якось навідали його.
Тоді мої хлопці та й ми багато цікавого почули від нього про козаччину, про козацьких
гетьманів. Але не тільки про минувшину розповідав Федір Закора. Почули ми розповідь і
про самого Федора Закору — невольника радянських таборів в Сибіру. Але дух його
ніколи і нікому не корився, а завжди залишався мужнім і вільним. Вижив Федір Закора. І
не тільки вижив, а й не втратив любові до життя, до людей, до історії рідного краю.
Відбуваючи свій термін у Сибірських таборах, він працював на різних ділянках важких
каторжанських робіт. Одного разу він возив на тачці важке каменяччя під шпали, на яких
прокладали залізничні рейки. Ця робота була важка, бо треба було не тільки возити, а й
самому навантажувати на тачку. Того разу Закора підняв руками важку каменюку і
пожбурив її на дно тачки. І щось його вразило. Він ще не знав, що саме. Взяв камінь і
кинув ще раз. Прислухався. Звучала деревина, з якої була зроблена тачка. Голос цієї
деревини — ось що вразило Федора Закору. Кому ж, як не йому, бандуристу, знатися на
деревині.
* Верба, — радісно вигукнув Закора. — Де ж ти тут взялася, сестрице?
Йому здавалося, що він зустрів когось рідного.
* З України. Звісно, з України. Тут верба не росте, — бурмотів сам до себе кобзар,
вивільняючи тачку від вантажу. Порожня тачка загуркотіла весело і вдячно.
* Ми з тобою ще поспіваємо. Ми з тобою ще потішимо наших побратимів, — розмовляв
Федір Закора з порожньою тачкою.
* Ми їм нагадаємо про Україну. Адже ти ще не забула тих пісень, що чула в Україні?
Звісно, ні, бо таке не можна забути.
Закора зробив нову тачку. Вона була з сирих соснових дощок. Вона була незграбна і
важка. Робота поважчала. Федір возив каміння важкою тачкою. Знесилений, він падав,
вставав і продовжував працювати. Він мусив виконати план. Йому зараз було конче
важливо, щоб до нього ніхто не присікувався.
У вільний від роботи час, ховаючи свою роботу від наглядачів, Федір стругав
майбутню бандуру. І врешті-решт бандура заспівала. І полилися гарячі сльози у Закори і
його побратимів, як у тих невольників, що плакали в турецькій неволі.
Другого ж таки дня табірне начальство забрало бандуру для перестороги і з’ясування
деяких обставин. Засумував Закора. Невже його труд пропав намарне? Якби ж то лише
труд, а то й надія потішити побратимів рідною піснею. Але бандуру все ж повернули,
довідавшись, що Закора нібито мав намір підготувати концерт до Нового року. Це для
нього зараз був найбільший і найцінніший скарб. Він притиснув її до себе тремтячими
руками і зросив гарячими слізьми. Але ж не можна показувати свою радість, бо ворог
підстереже і поглумиться. Поверненню бандури раділи всі. Кобзар налаштував її і співав,
плачучи:
„Плачуть-тужать козаченьки
в турецькій неволі.”
В ту ніч Закора довго не міг заснути. Він молився і тулив до серця бандуру, свою
посестру, свою дружину.
* Федір Закора — знаменитий кобзар-бандурист жив у передмісті Дніпропетровська. Це
передмістя називалося Кодак. Кодак! Моя давня хлоп’яча мрія. Ще малим я хотів
побачити цю твердиню. Ми з дружиною і синами вирішили відвідати Федора Закору і
заодно я хотів, щоб мої сини побачили Кодак і пройшлися козацькими стежками, щоб
набиралися хлопці ще змалку козацького духу. Ми надіялися, що Кодак покаже нам Федір
Закора. Але від тієї твердині не залишилося і сліду. Зате кобзар Закора сказав:
* Ідемо на козацькі плавні. Там я вам покажу і розкажу, що сам знаю. А ще почастую вас
справжньою козацькою кашею, якої ви ще зроду не їли, і хтозна, чи й доведеться ще коли
їсти, бо не кожен ту кашу вміє варити, хоча діло те не таке вже й трудне.
Взяв з собою в’язанку букових дров, казана, пшона, жовтого, як свічка, сала і дзбанок для
води. І ми пішли. Робилося цікаво і лячно: ми ніби йшли на зустріч з історією. Вийшли на
берег річки до човникової пристані, де похитувався і човен Закори. Сіли в човен, і Закора
плавно вивів його повз лозові зарослі на широке голубе Дніпрове плесо. Припливли на
острівець, де, окрім пташні і лагідногго сонця, не було нічого.
Закора все робив сам. Сам і вогнище розклав з тих дров, що з собою привіз. Тут було
глибоко. Пірнати він нам суворо заборонив, а сам, взявши свій дзбанок, пірнув. Винирнув
уже з водою. Вийшов на берег, перехрестився і напився чистої і холодної Дніпрової води.
Потім дав напитися й нам.
* Отак пили й козаки, — сказав, — але воду треба набирати біля самісінького дна, — там
вода чиста. Ця вода набрана на десятиметровій глибині.
Потім він промив у казанці пшоно, нарізав сала, поклав зелені і почав варити, зрідка
помішуючи великою ложкою-кухликом.
* Ця каша ситна і корисна. Козаки тому і такі сильні були, що таку кашу їли.
Орест і Тарас аж підстрибували з радості, що будуть їсти козацьку кашу, і з нетерпінням
чекали, коли вже вона звариться. А мене брав острах. Я змалку не міг їсти пшона: у мене
від нього була печія. А ще згадував жовте, як свічка, сало. Я відкликав кашовара і
тихенько сказав йому, що не буду їсти ту кашу. Закора не образився, а лише посміхнувся:
* Ще й як будете їсти. І ще попросите, як забракне.
Ми з Софією потай перемовлялися і з жахом думали, що воно буде: і господаря образити
не хотілося, і кашу лячно їсти було.
* Я краще у воду скочу, — сказала Софія.
І раптом над Дніпровим плесом рознісся запах якоїсь незвичайної страви. Чогось
подібного нам, ясна річ, їсти не доводилося. В жодному ресторані, ні на якому святі так не
пахло. Так пахла козацька каша, наганяючи всім апетит. Нам з дружиною, не дивлячись на
всі перестороги, вже й самим кортіло скуштувати тієї каші. А Закора все помішував,
відповідаючи моїм хлопцям на безліч запитань, якими вони його закидали, розповідаючи
їм про козаків, а надто вже про Сірка. А каша кипіла. Нарешті вже й готова. Всі разом
помолились. А потім наш господар роздав нам глиняні кухлі і дерев’яні ложки. Каша
осіла на дно, а зверху була юшка. Спершу ми пили юшку, а вже потім їли кашу. Казанець
незабаром був порожній — ми з’їли все. І от дивина: не було в нас з дружиною печії і не
нудило від старого сала.
Літній день довгий. По якімсь часі після обіду ми вже були біля кобзаревої хати. Тут
ми ласували смачними сливами та грушами. Сонце ще стояло високо, і ми вирішили
поїхати до кобзаря Санжаровського, котрий також робив бандури і прикрашав їх
своєрідним орнаментом. Обидва бандуристи — і Закора, і Санжаровський — по-доброму
змагалися між собою, були собі побратимами. Вони часто разом виступали. Їхні бандури
були з діатонічним строєм і подвійними басами через октаву. Санжаровський мав ніжний
тенор, а Закора — глибокий глухуватий бас. Ми слухали пісні у їхньому виконання і
смакували абрикосами, такими смачними, що від них важко було відмовитися. Хлопці з
дозволу господаря поклали їх трохи у свою тайстру.
Хтось з кобзарів запропонував провідати Катрю і Галю. Вони жили по сусідству. Це
були жіночки десь років сорока. Їхні чоловіки полюбляли оковиту. А щоб часом не
попсували сп’яна інструменти, жінки придумали під ліжком спеціальні паски, і там
підвішували свої бандури — і не видно, і безпечно — добра схованка.
* А ви знаєте, чому ми взялися за бандури? — сказала котрась з молодиць. — Ми якось по
телевізору бачили, як два малих хлопчики зі Львова грали на бандурах. І ми собі
подумали, що, коли грають такі маленькі хлопчики, то зможемо, певно, і ми. Отож,
купили собі бандури та й граємо, коли чоловіки на зміні.
Ми з Софією перезирнулися.
* А ви часом не впізнаєте тих хлопчиків? — посміхаючись, запитав я.
Жінки зойкнули і обидві разом схвильовано кинулись до наших орлів.
Нас чекали Канів та Умань, але насамперед — Чигирин, козацька столиця. По дорозі
ми замилувалися горами. Незвичайної краси гори чимось нагадували нам наші Карпати.
Тясьмин — свідок прадавніх подій — таємниче мовчав. А може, й розказував шось, та ми
не змогли збагнути його мову.
Нас зустрів місцевий історик Федір Джулай. Він був директором тамтешнього
краєзнавчого музею. З ним ми поїхали до Суботова, де бачили історичні три криниці. З
однієї з них героїня Тараса Шевченка напоїла царського коня, і ви знаєте, що з того
вийшло. Тут я намалював суботівську вулицю і церкву Богдана Хмельницького.
Повернулися до Чигирина. Заночували у гостинного директора музею. А далі шлях
наш проліг на Медведівку, де Залізняк збирав своє військо, щоб гнати шляхту аж до
Умані.
В Умані ми зупинилися аж на три дні. Я робив замальовки, дружина вишивала, а наші
хлопці бігали по скелях та кручах — аж страшно було дивитися. Я робив замальовки в
Софіївському парку.Це було таке диво, від котрого важко було відірватися. Побувши тут,
намилувавшись всіма дивами, ми знову вибралися на трасу Київ-Одеса і знову поїхали на
Ятрань.
ЛИСТ ФЕДОРА ЗАКОРИ МИХАЙЛУ БАРАНУ
Вітаю Вас, шановний друже Михайле, Вашу дружину Софію, синів Ореста і Тараса.
Давненько не чуть од Вас ніякої вістки. Останній лист був про Людкевича, який вже
помер. А я пока живий, то про живе й думаю. Як би бажалося Вас хоч почуть та побачить,
та здоров’я моє підкачало. Зараз бандурист в отставці. Грать стало важко: руки дрижать. А
любов до бандури збереглася і буде до кінця. Пишіть, дорогий друже, як живете, де
працюєте, які Ваші капели, як хлопці Ваші, чи ще не одружений який, де зараз Богдан
Жеплинський та Роман, чим займаються. Передавайте їм вітання. Цікаво, пройшла чи ні
книга Богдана про кобзарів. Трудно, бо сучасна цензура не дуже це любить. Чи займаєтеся
художеством? Теж гарна робота. Я хочу на згадку передаит деякі фотографії. Себе, босого
кобзаря, безвусий Санжаровський з бандурою і одного бандуриста з села Підгороддя
(Лівобережжя, 30 кілометрів від города) — добрий майстер по дереву, коваль Олексій
Семенович. Зараз пишу уродливо. Пробачте. Руки стали неслухняні. Грать дома — граю
потроху, та часом бува тормозіння од темпу. Прийшов мій час. 73 роки, та багато переніс
в житттю: тортури, велика праця. Зараз живемо непогано, в достатку, все є, а здоров’я
нема. Я не дуже журюся: такий шлях у кожної людини………………………..
Один молодий бандурист київський грав в капелі, а потому добрався до нас. Купили у
Санжаровського чотири бандури, і зараз там маленький ансамбль бандуристів. Обучає той
молодий бандурист. Нам зміна. У мене чималий репертуар духовних пісень і народних
багато. Та все зупинилося. На жаль, на це чудове мистецтво мало охотників. І діло
занепадає. Я вже пообіцяв подарувати бандуру, щоб тільки вчився, одному молодому з
голосом. І хоче, і ніколи.
Вітаю Вас, і всю сім’ю, і всіх бандуристів. Передаю привіт Василю Євтуховичу.
28. 10. 1979р.
Закора Федір
Вітає Вас і сім’ю моя дружина.
ТІ, ЩО НЕСЛИ ЛЮДЯМ ПІСНЮ
Якось довелося Михайлу Барану виступати в Малині Житомирської області на
семінарі. Після виступу до нього підійшов Микола Топчій — високий, кремезний,
чорноокий красень з волоссям чорним, як воронове крило. Це був кобзар з Нікополя.
Подав руку:
* Будьмо собі побратимами, — сказав.
* То й будьмо, — відповів Михайло Баран, що ніколи не цурався побратимства. Голос у
Миколи Топчія був глухуватий бас, але могутній і… мужній чи що. Його було любо
слухати. Вони обидва заприятелювали і потім Микола не раз був у Львові в оселі Михайла
Барана, навіть тоді, коли з лихої долі вже зовсім втратив зір. Незважаючи на таке своє
горе, кобзар залишився дужим і міцним і не втрачав свого доброго гумору.
Якось, уже будучи сліпим, він потрапив під вантажну машину. Коли з часом Микола
Топчій приїхав до Львова, пан Михайло побачив у нього на плечах величезну рану, що ще
не встигла добре затягнутися.
* Що це в тебе? — захвилювався Михайло.
* Та… Оце я бортовика трохи зачепив.
* А бортовик цілий? — і собі пожартував Михайло.
* Та не знаю. Здається, трохи поламав.
Михайло Баран з родиною гостювали у Миколи Топчія. Так оце-то той кобзар повіз
якось родину пана Михайла до свого вчителя — кобзаря-бандурника Федора Грогуленка.
У Михайла Миколайовича вже був на той час малий „Запорожець”. От під’їхали вони до
воріт Федора Грогуленка, а Микола Топчій і гукнув своїм могутнім голосом:
* Агов, діду, а чи Ви знаєте, кого я Вам привіз?
Старий кобзар став, облишив роботу, бо саме пліт городив, розпрямився, приклав руку до
очей, приглядаючись, а потім сказав:
* Авжеж, знаю. То Михайло Баран.
То було дивно. Звідки він дізнався? Адже це була їх перша зустріч: до того вони знайомі
не були. А може, й говорив що Микола своєму вчителеві про те, що привезе йому
Михайла Барана з родиною.
Привіталися. Скрізь порядок. Подвір’я по-господарськи прибране, чисто підметене.
Бочки, пірамідкою складені, чекають, доки господар заповнить їх життєдайним вином. А
вже на чистенько уходженому городі чого тільки не росло. А кавунів таких, здається, вони
зроду не їли. Вийшла до гостей і дружина Федора Грогуленка, Леся — перша бандуристка
на Нікопольщині. І раптом повіяло таким затишком і злагодою, що, здавалося, і бід на
землі не було.
Грогуленко виніс свою бандуру — невеличку, дуже елегантну, з гарним звучанням.
* Ану, пане Михайле, — звернувся до Барана. — Заграй-но щось.
Той спробував, але бандура для його рук була замала, він до такої не звик.
* Ану, Оресте, спробуй ти, — передав бандуру старшому синові. І той заграв. Та як
заграв! Ах, як же зрадів старий бандурник, що зазвучала його бандура в таких юних руках.
А коли заграв ще й малий Тарас, Грогуленко просльозився, поклонився всій родині,
подякував батькові, що прилучив синів до їхнього кобзарського мистецтва, і подарував
Тарасові свою бандуру.
Нікопольці були горді, що саме з їхньої землі розсилав Богдан Хмельницький кобзарів
зі своїми універсалами. Часи змінювалися, та про кобзарство тут не забували. Передавали
свою майстерність молодшим, а самі відходили в інший світ, часто незнаними і
невідомими.
Та не жур мене, моя мати,
бо я й сам журюся,
а як вийду за ворота,
од вітру хилюся.
І линула пісня понад степом, понад Дніпром, понад віками. І линула дума про час…
Минулий, теперішній і прийдешній. Дума про час… Безсмертна, як ті кобзарі, що її
творили.
Може, саме тоді, в тих мандрівках по рідній землі, в таких цікавих зустрічах з
незвичайними людьми набиралися сини Михайла Барана козацького духу, пошани до
своїх батьків, любові до рідного краю, до своїх традицій, до української пісні і думи. Все
це змалечку залягло в дитячих серцях і це — назавжди. Заради того варто було жити.
А сини пана Михайла росли собі, росли та мужніли, набираючись сил від рідної землі,
від тих кобзарів, що творили безсмертну думу про час. А може, вже й вони долучалися
тоді, вже в ті свої дитячі роки, до творців тієї думи, думи про час.
Господи, Отче Всевишній, допоможи їм! Благослови їх на добрий почин! Зішли на них
оту небесну таїну, що поклав Ти, Царю Небесний, в нашу укпаїнську пісню!