Отак помолившись, вирушали в дорогу. У люльці мотоцикла — діти, меншому,
Тарасику, щойно чотири рочки. Обидва хлопці ніби й народилися тут, і навіть на
відпочинку не хотіли розлучатися з тим гніздечком на колесах. Михайло Баран лагідно
посміхається, пригадуючи ті подорожі.
* Коли ми їхали в Карпати, — розповідає він, — а в Карпатах ми бували безліч разів, то
мій мотоцикл, як добрий кінь, здається, вже сам знав, куди йому їхати. Він біг собі, не
помічаючи свого вантажу, біг скорше, аби ми вибралися з тісняви міських вулиць і
ковтнули нарешті цілющого гірського повітря.
Вони їхали, а очі широко відкривалися, вбираючи красу довкілля. Особливо ж цікаві
дитячі оченята. Нехай дивляться — надивляться, то, може, щось проросте у їхніх
маленьких сердечках, а те „щось” — то любов до рідного краю.
Ішов дощ. А вони все їхали. Завзято рикав їхній мотоцикл. Хрестилися жінки, на них
дивлячись:
* Ісусе, Сине Божий! То куди ?
* Ще й з такими маленькими дітьми!
А вони їхали собі, ніби й нічого. А хлопцям своїм казали:
* Нічого, хлопці, ви ж козаки, до всього маєте звикати.
І вони звикали. Натомлені, вимочені дощами, іноді голодні, всі, вочевидь, були щасливі, і
не проміняли б своє щастя на щось інше, багатше й комфортніше.
Побували і в Криворівні. Приїхали, щоб відвідати музей, подивитися на ті дорогі місця
і таки зустрітися з Платонідою Хоткевичевою, котру добре знали, бо не раз вона бувала у
них в оселі, у Львові.
Приїхали. Розвантажилися на березі Черемоша. Тут думали і переночувати,
розкинувши свій наметик. Почувши про їхній приїзд, вибігла до них Платоніда
Хоткевичева і жахнулась:
* Та що ви! Хіба ж можна? Той Черемош такий, що ніколи не вгадаєш наперед, який в
нього настрій. Ви не дивіться, що він ось до сонця посміхається. Норов у нього крутий. Як
прибуде вода з гір, як підніметься хвиля, то й ніхто не знатиме, що ви тут були.
Та й забрала їх до музею. А там саме ремонт проводився, то всі кинулись їй допомагати.
Малий Тарасик, хоч ще й пороги для нього зависокі були, допомагав переносити книжки.

А ще пригадує пан Михайло, як зупинилися вони якось для ночівлі на Яблунецькому
перевалі. Краса така довкола. Хмари внизу клубочаться. Гори і небо. І легенда. Отут
колись Довбуш ходив. А може, й тепер…
Розкинули намет. Вечір. А онде неподалік хтось ватру розклав. А може, то дозорний
опришок? Ні, не опришок. То сторож тут щось пильнує. А шкода, що не опришок…
Познайомились. Запрошує переночувати у нього в прихистку. Та Михайло Миколайович
відмовився: чого там! І так переночують.
Було тихо. Світив ясний місяць, та такий ясний, що пан Михайло взявся своїм хлопцям
читати щось із „Кобзаря”.
Полягали спати. Дружина і діти, натомившись, швидко поснули. Не спиться лише пану
Михайлу. Вийшов він із свого намету та й пішов на зустріч з легендою. Десь тут, може,
саме ось на тому місці стояв Довбуш… Було тихо. Побачив пан Михайло, що десь далеко
блискає. Та й байдуже собі: нехай блискає. Вогні далекі виднілися: чи це місто, чи ще
що… Повернувся до намету, тихенько ліг, щоб своїх не розбудити, та й заснув.
Прокинувся від гучного грому. Грім ударив, неначе просто над головою. Ще..ще… Хто не
знає, як б’ють громи в горах, той взагалі не знає, що таке грім. Здавалося, що зараз і гори, і
земля розколяться навпіл. Металися блискавиці. І навіть йому, Михайлу Барану, бувалому
в бувальцях, стало якось лячно отут на перевалі, наодинці із стихією. Скорше, скорше до
того опришка, чи пак сторожа перебиратися — там безпечніше. Скорше! Темно. Б’ють
громи. Раптом пан Михайло почув розпачливий крик своєї Зоні. Вона впала в яму з
водою. То, певно, була якась вирва ще з часів війни, заросла кропивою та будяччям,
заповнена водою. Вирятував свою дружину — і мерщій до того привітного сторожа, що
так гостинно запрошував їх увечері. Мокрі, перелякані, вони насилу добралися до того
прихистку і там вже були у безпеці.
А на ранок полагіднішало небо, ніби й не воно вергало громи та блискавиці. Здивоване
сонце оглядало той омитий світ, ніби докірливо промовляючи:
* Що це ви тут без мене накоїли?
Присоромлений вітер затих, а хмарки клубочилися собі внизу, мовляв:
* А ми що? Ми — нічого…
А то ще помандрували якось двома мотоциклами — родичів своїх заохотили. Та й
потрапили саме у стихію. Мотоцикли довелося припнути до стовпів, аби їх вітер не
потрощив. Самі ж рятувалися на туристичній базі. Все обійшлося, та бачили подорожні,
як мила і спокійна Латориця розгнівалася раптом і вийшла із берегів, бурхлива і
непокірна. Вона несла все, що потрапляло в обійми її хвилі. Навіть важкий бензовоз мала
собі за іграшку. Що ж, і таке треба було побачити, бо в дикій силі стихії десь є те, що
змушує людину бути дужчою і міцнішою.

Ніякий письменник не зміг би так гарно розповісти про подорожі родини пана
Михайла, як він сам. Люблю його слухати, а іноді щось пробую занотувати. Та вже не
знаю, чи вдасться мені передати ту барвисту мову, той дотепний гумор, ту романтичну
закоханість у рідний край та його людей.
* Їхали ми якось з Криворівні на Яремче. Сонце перемежовувалось з дощем. Ніби й не був
великий той дощ, та нас таки добряче намочив. Подушка, що була у хлопців, намокла і
стала якимсь мокрим клубком. Довелося її просто викинути. Та робити було нічого, треба
було їхати далі. Шлях на Яремче пролягав через Дилятин. Отже, почали розпитувати, як
туди проїхати.
* Чи далеко до Дилятина? — спитав я у статечного чоловіка.
* Ні, недалеко, — відповів той. — Ото за горою будуть Ослави, а там вже й Дилятин.
Поїхали. Вгору, вниз, вправо, вліво… А дощ іде. А таки нарешті й село.
* О, це вже певно, Дилятин, — зраділи ми. Коли виїхали на горбок — аж то Жовті Ослави.
Поїхали далі: вгору, вниз, вліво, вправо… І знов село.
* Ну, це вже таки Дилятин.
Але й то були Ослави, але на цей раз — Білі Ослави. Потім були ще Чорні Ослави. А дощ
все йшов. Ми вже таки добряче промерзли. Та нарешті-таки добралися до Дилятина. Та
від гір він був відмежований потоком. Коли було сухо, то потік той був непомітний. А
тепер він розлився. І ніби не широкий був, та все ж… Морока та й годі. А об’їжджати вже
просто не було сил. І я вирішив той потік переїхати, іншої ради не було.
* Піднімайте ноги, — скомандував своїм. А сам думаю: „Аби лиш мотор не заглох”.
Виїхав — і перехрестився: ну, тепер можна і на Яремче.
Приїхали на турбазу. Прошу чергову, аби дала нам якусь кімнату. Вона спершу було
закопилила губи:
* Немає у нас вільних кімнат.
Я втратив всяку стриманість, і вона, мабуть, зрозуміла, що кімнату нам таки доведеться
дати. А може, на дітей глянула — і серце її зм’якло. Бо кімнату нам таки дала. Ми були
повністю мокрі. Пальці на ногах були такі поморщені, як іноді бувають у жінок після
довгого прання. Та ніхто не скаржився: ні Софія, ні діти. Мої хлопці знали, що вони —
козаки, а козаки мусили терпіти всілякі злигодні, бо у козацьких походах ще й не таке
бувало.

Спершу у Михайла Барана був маленький мотоцикл, але потім вони з Софією
придбали собі більшого, хоч і залізли в чималі борги. Та дружина вишивала, а сам
Михайло Миколайович малював, так що їм було на що розраховувати: на себе і на своє
мистецтво. Були раді з такого придбання, бо на цьому мотоциклі вже можна було
вирушати у дальші дороги. Тягнуло до Дніпра. Хотілося побачити степи та балки, край
Шевченка, край, оспіваний в українських народних піснях. Вабили шляхи втікачів з
татарської неволі, про котрі теж читав у книжках. Хотілося поглянути на ті могили, по
котрих втікачі пізнавали шлях додому. Скільки років пройшло, а пан Михайло ще й досі з
романтичною задумою пригадує ті свої подорожі і те почуття, що пережив він сам, його
дружина Софія і ті малі хлоп’ята, його сини, котрі щойно тільки формувалися,
виховувалися, ставали українцями не тільки по крові, але й по духу.
* Ті степи наші такі гарні, в них таке розмаїття кольорів!.. А квіти, а пшениці!.. Спершу
ми біля кожної могили молилися, потім лише хрестилися, але їх було так багато, що я
потім лише подавав три сигнали — і ми їхали далі. Гаї в прибалках… Ні, про це розповісти
не можна: просто забракне слів — це треба побачити. Тільки тепер я до кінця зрозумів
зміст пісень: „Ой, не шуми, луже, зелений байраче”, „Летить галка через балку” та інших.
Коли переїздили від Дніпра до Дністра, то по тій дорозі балки були особливо глибокі:
довгі-предовгі спуски, потім такі ж довгі підйоми. І я думав собі: „Це ж ті балки, про котрі
писав Тарас Шевченко”. І якби мені навіть хтось позаздрив, то я б йому всю ту заздрість
не віддав, бо я й сам собі заздрив. Міг би тільки побажати, аби мій заздрісник сам всю ту
красу побачив.
На цей раз поїхали двома мотоциклами: на одному ми з хлопцями, на другому —
сестра Стефанія з чоловіком. Окрилені удачею, ми мали намір добратися до Канева.
Відстань була чималенька. Погода змінювалася. Бувало таке, що подорожніх, доки вони
добиралися до наміченого пункту, встигав намочити дощ і висушити сонце. Спека іноді
дуже давалася взнаки. Особливо дошкуляла вона дітям. Сорочечки прилипали до тіла, а
тіло ставало вразливим і реагувало навіть на легкий доторк. Тоді хлоп’ята починали один
одного щипати та штовхати, здіймаючи у своїй люльці плач та веремію. Тоді батько
Михайло починав розповідати їм про козаків, про козацькі походи, про ті злигодні і
незручності, які доводилося козакам долати в тих походах. Розповідав про козацьких
гетьманів, про боротьбу з татарами, ляхами та москалями, що зазіхали на козацьку
вольницю. Діти затихали і уважно слухали, забуваючи про дорожні незручності. Їм було
цікаво — і це вже було багато. Це означало, що в дитячих серцях ті розповіді залягають,
як у добрий грунт падає добірне зерно. Батько розповідав їм про козацьке побратимство,
про те, як, рятуючи товриша, побратим сам міг накласти своєю головою. Іноді пан
Михайло і сам дивувався, як це йому вдавалося так багато і так барвисто говорити. А діти
слухали. І вже уявляли себе справжніми козаками і питали в батька, чи купить він їм
коней і шаблі.
При нагоді зупинялися біля невеликих річок, щоб помитися, напитися, підкріпитися і
перепочити. Тут знову починалися розпити: чи козаки теж відпочивали? Чи вони купалися
у Дніпрі? Чи ще далеко до Дніпра? Чи ще не бачить Дніпра батько?
* Я казав їм правду, що Дніпра я ще не бачу, але чую свіжість великої води.
Високих могил на той час вже поменшало. Їх розривали, шукаючи скарбів, люди, котрі
не мали в своїх душах нічого святого. Москалі тракторами розорювали ті сліди козацької
слави, щоб українці дорешти забули свою історію і про те, якого вони роду. Тільки те око,
що добре знало історію, знаходило сліди тих розритих могил. Слава вам, герої, вічна і
непідкупна. Це про вас співають і співатимуть кобзарі оту безсмертну, як наша земля,
думу — думу про час. Ні, хлоп’ятам про те ще рано, ще не зрозуміють, їм ще треба рости.
Та, щоб колись зрозуміли, треба вже тепер їх вмити Дніпровою водою, як хрестив колись
князь Володимир Київську Русь. Та їм вже і самим не терпеливилося.
* Чи ми також будемо купатися в Дніпрі? — час від часу питалися хлоп’ята.
* Обов’язково будемо. Всі будемо купатися в Дніпрі, — запевняв їх батько.
* Коли під’їхали до Миронівки і повернули на Канів, я зняв шапку і наказав зняти
шапочки моїм козачатам.
* А навіщо? — запитали мене хлоп’ята.
* А тому, любі мої, що ми їдемо по тій дорозі на мотоциклі, як на швидколітній птасі, а
Тарас Шевченко колись ходив тут пішки, босий та голодний, що, може й не завжди води
міг напитися.
До Канева було ще кілометрів з п’ятдесят, та мені хотілося, щоб сини мої перейнялися
почуттям тієї святості, котрим були виповнені ми з Софією.
Приїхали до Канева. Зупинилися, щоб помитися та перевдягнутися в чисту одежу, бо
мали йти поклонитися могилі Великого Кобзаря. Моя дружина і сестра Стефанія
швиденько помили і переодягнули дітей. А ми з швагром привели до порядку наші
мотоцикли, зробили все, що було треба, аби приготувати їх до подальшої дороги. Та от
нарешті і я міг помитися і переодягнутися. Нахилився до води — і побачив, мов у дзеркалі
і себе, і білих чайок, і синє небо. І від того стало мені любо і радісно. Рештками від своєї
трапези хлопці погодували чайок. У святості пішли до могили Тараса Шевченка.
Помолилися, поклали квіти, заспівали пісень, в тому числі „На високій дуже кручі”.
Переночували у своїх наметах над самим Дніпром біля підніжжя Чернечої гори.
Другого дня співали туристам і шанувальникам славногго Кобзаря, милувалися
краєвидами, Дніпровою хвилею. Накупили багато значків та сувенірів, які бережемо ще й
досі, і стануть вони пам’яткою нашим онукам, правнукам, а як Бог поможе, то й першими
експонатами нашого домашнього музею. Третього дня ми покинули Чернечу гору і
поїхали знову на Миронівку, щоб добратися до Моринець, потім до Шевченкового. Потім
відвідали музей. А далі поїхали до Чорного моря.
На трасі Київ-Одеса наші мотоцикли відчули волю і полегкість: дорога стелилася
широка і рівна. Але й тут Бог послав нам приємну несподіванку: по дорозі ми побачили
широку балку, яку перекривав міст, а на дорожній таблиці було написано „Річка Ятрань”.
Це ж та річка, про котру часто співали в нашій родині батько, мати, сестра Ганя та брати..
Добрий день тобі, славна річко, оспівана з такою любов’ю у пісні.
Вирішили знайти з’їзд до води. Переїхали міст, піднялися вгору і побачили довгу
заплаву. З’їхали вниз. Величезне каміння, криниця з високим журавлем, відро і кам’яний
жолоб-корито для напування корів. Ми помилися свіжою благодатною водою, котра
додала нам сили і бадьорості. Розклали багаття, повечеряли і при заході сонця гуртом
заспівали „Там, де Ятрань круто в’ється”. Здавалося, річка слухала нас і розчулено
плюскотіла хвилею. Здавалося, що нас слухала вся Україна. Співалося легко і натхненно.
Запах трав, свіжої води і лісу п’янили нас. Чисте і зоряне небо купалося у плесі ставка, що
розливався між мостом і джерелом. Невидимі цвіркуни гостро видзвонювали свої срібні
мелодії, а поважні жаби глибоким кумканням та тарахканням вторували їм. Та раптом все
затихло, дослухаючись, бо з-за гори долинула дівоча пісня, українська, ніжна і
неповторна, чиста, як помах ангельського крила. З-за другої гори, де вже затихли
трактори, їй відізвалася чоловіча пісня. З неї вирізнився чистий високий голос, що,
вочевидь, сам милувався своєю піснею. Здавалося, що то сам Іван Козловський співає з
ними. Та ми вже знали, що на Україні багато козловських, та не кожному з них
посміхнулася доля. Бідна Україно, за що твої діти у забутті та невизнанні? В таких думках
я не спав аж до ранку. Згадав односельців своїх, що так гарно співали: Іван, Степан та
Василь Кравецькі, Іван, Семен та Павло Леськіви, Василь, Мар’ян та Володимир Локшини
та мої брати — Григорій, Степан та Василь, помордовані по тюрмах у далекому Сибіру.
Гіркі то були спогади.
А вранці до води прийшли женці та косарі, а також пригнали до водопою корів.
Починався новий день. Прокидалася Ятрань. Пора було й нам.