І одного разу він побачив її, свою ясну мрію, бандуру. Було це, коли Михайло Баран з
дружиною жили вже у Львові, десь приблизно у році 1959. Він побачив її у магазині, де
продавалися музичні інструменти. Тоді це була рідкість навіть для Львова. Михайло
Баран бачив її на малюнках, у руках кобзарів, але там вона була не така — то була кобза.
А це… це була чудесна бандура, від котрої перехоплювало подих.
І Михайло кинувся додому. Вони з дружиною побігли зняти з книжки свої
заощадження. Тепер — в магазин… Нема. Нема бандури. Продана. Відчай був такий, ніби
чоловік пережив велику втрату. Здавалося, він ось-ось заплаче. Аж продавщиця йому
поспівчуавла.
* Заходьте. Бувають у нас бандури, але рідко.
І він заходив. Заходив кожного дня. Аж — є! Є бандура. Така сама. Бере таксі.
Скорше! Приїжджають з дружиною — і знову пізно! Знову продана… Ну що тут робити?
І знову мало не кожного дня він приходив у той магазин. Продавці вже знали його в
лице.
* Нема, — скрушно розводили руками, — заходьте.
І от…бандура! Благально звернувся до продавця:
* Я прошу Вас, відкладіть її, не продавайте, я швиденько.
І знову додому, за грошима. Їхали вдвох з дружиною і страшенно хвилювалися: а раптом
знов не буде?.. Є!..Є!.. Нарешті вона в руках, його омріяна бандура. Тепер тільки
навчитися на ній грати. Але Михайло знав, знав це напевно, що він навчиться, неодмінно
навчиться, якого б труду це йому не коштувало. Він ще не знав, хто його вчитиме, але
знав напевне, що таки буде кобзарем.
А поки що бандура висіла у нього на стіні, на килимі. Він вчепив їй китиці і кожного
дня торкався її рукою, розмовляв з нею, заледве не молився на неї, на свою мрію дитячих
літ, що прийшла до нього з Шевченкового „Кобзаря”.
Якось зайшов брат Роман, здивувався:
* О, ти бандуру купив? Заграй що-небудь.
* Я ще не вмію, — знічено зізнався Михайло.
* Як це не вмієш? А для чого ж тоді ти її купив?
* Так купив… Вчитися буду.
* Не кажи дурниць. Якщо вже купив, то певне, й граєш. Ну, заграй якоїсь.
* Та не вмію я, справді ще не вмію, — розгублено ніяковів Михайло. — Але я навчуся,
неодмінно навчуся.
Брат не повірив і образився. Не думав він, що цей мрійник тоді і справді ще не вмів
грати на бандурі, але знав, запевне знав, що навчиться, обов’язково навчиться, чого б це
йому не коштувало, бо ця мрія, що прийшла до нього ще в дитинстві і викликала такий
незвичайний порух дитячої душі, мала здійснитися, бо він, Михайло, зрісся з нею, зжився,
бо та мрія з ним складала одне ціле, бо, зрештою, інакше… інакше життя втрачало свій
сенс. Та мрія мусила здійснитися, і він знав, вірив, що вона здійсниться, що б там не було.
* Я дослухався до всіх розповідей про кобзарів. Дещо читав, що вдавалося дістати. Все це
було так цікаво. Але пора було щось і самому робити. І почав напитувати, де б то можна
хоч трошки навчитися грі на бандурі.
І дізнався я, що в Будинку вчителя займаються бандуристи. То й вирішив іти туди. На
цей час ми з дружиною чохла для моєї бандури пошили. Ото одягнув я її, мою красуню, та
й тихенько їй кажу:
* Підемо з тобою на люди: вже пора…
І дружина моя з нами йде. Як без неї? Йдемо — аж по дорозі брата мого зустрічаємо.
* Ти куди? — питає.
* Та от… на концерт іду, — звісно, я жартував щодо концерту.
А той і повірив.
* А де концерт?
* Та… в парку культури, — продовжую я свою вигадку.
* О! Я щось таке чув, що сьогодні там має бути якийсь концерт. Чому ж ти раніше не
казав? Ач, який потайний! Ну, піду лишень своїх заберу, та й підемо.
І пішов, прискоривши ходу. Дружина докоряє:
* Нащо ти його надурив?
* Так я з користю: концерт подивляться. Він однак не вірить, що я грати не вмію.
Прийшли. Знайшли керівника ансамблю бандуристів. Прошуся, щоб і мене в ансамбль
взяли, але щоб перше грати на бандурі навчив.
* Спершу я маю вас послухати, чи є у вас якийсь хист.
А я від хвилювання потрібну ноту взяти не можу. А керівник і питає:
* Хто ж вас нарадив бандуру купити?
* Та я сам, — відповідаю знічено. І тут мене взяв ще більший страх: я подумав, що мене
можуть не взяти в ансамбль. Той страх виявився таким великим, що я і заспокоївся. І
потрібну ноту взяв, і пісню на вимогу керівника заспівав. Словом, мене взяли. І я радий, і
дружина моя рада. А в них саме репетиція. Концерт в парку культури. Сьогодні.
* Сідайте, пісні вам, певне, відомі, то, може, і ви з нами підете. Грати ще не вмієте, то хоч
співом допоможете.Та й до глядача звикати треба.
Отак відразу я і сів зі своєю бандурою на сцену. От і виходить, що я братові правду
сказав про парк культури.
Михайло Миколайович замовк, задумався, ніби перенісся у той далекий час. І я також,
здається, перенеслася з ним на той концерт, що відбувався в парку культури, в нашому
місі Львові. Якусь хвилинку помовчавши, мій співбесідник продовжив свою захоплюючу
розповідь.
* То був мій перший концерт. І хоч я ще не вмів грати на бандурі, я вже сидів між
бандуристами, я співав з ними, щиро і закохано, я показував свою красуню, свою бандуру
людям і привчав її до оплесків.
Вже потім, коли ми залишилися з нею (бандурою) на самоті, я сказав їй:
* Це ще не твої оплески, хороша моя… Твої ще попереду. Звикай до них, але нехай завжди
вони тебе хвилюють.
Вам це може здатися дивним, але я вважав бандуру живою істотою і, коли поблизу нікого
не було, щоб не подумали, що я яийсь божевільний, розмовляв з нею і був певний, що
вона розуміла мене, як завжди розуміла мене моя дружина.
Отут мені саме слід сказати читачеві, що мрію я колись-таки написати книжку про
кобзарських дружин, тих мовчазних страждалиць, сестер-жалібниць, муз, котрі можуть
співчувати, підтримати, жаліти і надихати. Бо дуже нелегко бути кобзаревою дружиною. І,
очевидно, це той єдиний випадок, коли жінка любить свою суперницю, готова героїчно
стерпіти, коли чоловік-кобзар ділить свою любов між нею і бандурою. Але зараз йдеться
не про те. Зараз йдеться про той перший концерт, в котрому брав участь Михайло Баран.

Коли після концерту він проходив, його хтось міцно ляснув по плечах. Оглянувся —
аж то брат стоїть, посміхається.
* Ах, ти ж халамиднику! А ти ж казав мені, що грати не вмієш…

І Михайло засів за бандуру. Все закинув, нічого більше не було на світі, тільки
бандура. Пробував дещо вивідати у тих, хто вже добре володів бандурою, але вони не
вельми охоче ділилися своїми секретами.
* Куди тобі! Ти того і через десять років не заграєш, — казав один. А інший — той нічого
не казав, тільки загадково посміхався: мовляв, не всім це дано.
* Було прикро, але я знав, що до всього мушу дійти своєю працею, тяжкою, щоденною.
Боліли пальці, боліла спина. А я все грав. Мовчки дивилася на мене моя дружина.
Мовчки, бо знала, що не можна нічого зараз мені казати.
І я заграв! Заграв! І моя бандура зазвучала, і зазвучала моя перша пісня, виконана під
власний супровід…
Ми раділи, здаться утрьох: я, дружина і бандура. Адже дружина, здається, для того і
була, щоб тішитися з мого першого успіху.
Дивилася на мене зволоженими очима, а потім сказала:
* Михайлику, ходімо, пройдемося по місту. Ти так давно вже не відпочивав.
І я скорився їй, бо вона в мене була дуже розумна і найкраща в світі. Після бандури. Але
вона з тим давно змирилася, як і всі дружини кобзарів…

ПО РІДНІЙ ЗЕМЛІ

Михайло Баран подорожував по Україні з ранніх літ, щоправда, подумки. Читаючи
книжки Андріана Кащенка, Андрія Чайковського. По тих книжках вивчав хлопець
географію України. Та ше міряв шляхи з Криму, коли читав книжки про те, як
поверталися ними додому втікачі-полоняники з татарської неволі. Він хотів, конче хотів
побачити ті степи та балки, про котрі писав Тарас Шевченко, прикипав душею до тих
небачених ще могил, котрих насіяла доля по нашій Україні. А ще хотілося Михайлові
побувати в Карпатах, піднятися на вершини гір і зустрітися там з Довбушем, бо пісні про
нього він чув з дитинства і вже сам пробував їх співати. Та в ті часи не до мандрівок було.
Про них можна було тільки мріяти.
Михайло Миколайович згадує:
* З раннього дитинства я мріяв побачити гори, Дніпро, Чорне море, бо начитався і
наслухався розпоівдей про наших славних предків, і ті розповіді солодко залягли мені в
душу. Все це я вперше побачив, коли, будучи у війську, їхав у товарному поїзді через
Збруч, Буг, Дніпро, аж до золотоверхого нашого Києва. Але хіба це була та подорож, про
котру я мріяв? Звичайно ж, ні.
Хлопець ріс і мужнів. А мрія не згасала, вона росла і мужніла разом з ним, переростала
у палке непереборне бажання. Подорожувати хотілося не поїздом, а незалежно ні від кого:
щоб зупинився, де захотів, щоб дихав вільно і глибоко, щоб відчув весь цей простір, всю
ту красу землі своєї, щоб зусрівся віч-на-віч з легендами та переказами, щоб побути
наодинці з героями минулого, що жили тут колись на нашій землі.
* Відслуживши майже п’ятирічку у війську, я одружився. І Бог послав нам з дружиною
двох синочків. Я готовий був нести їх на руках, на плечах, аби показати їм нашу святу
Україну. Та я добре знав, що на руках і на плечах моїм соколам подорожувати не вдасться.
Колись мандрували по землі пішки, їздили верхи на конях. Та ті часи давно минули.
Треба було долучитися до сучасної техніки, отож, пора було думати хоч про якийсь
транспорт. Ну, хоча б мотоцикл, до якого я вже був привчений, ще тоді, коли пробував
свої сили на мотоциклах свого батька.
І Михайло придбав собі мотоцикл. Отож, коли пригрівало сонце і земля просихала
після весняних паводків, родина пана Михайла збиралася в дорогу. Можна було лише
дивуватися, як їм вдавалося навантажити на свого покірного „коня” стільки поклажі. Це
треба було вміти. Як на добру машину. Пан Михайло — за кермом. Він ніколи і нікому б
не поступився тим почесним правом. За ним — дружина, його відважна Софія, що часом
добровільно міняла свій міський комфорт на мандрівні сакви.
Спершу вони подорожували з маленьким Орестом. А далі до них долучився і Тарасик.
Отож подорожували з обома. І думали собі, що Орест і Тарас, вбираючи змалку оту красу
рідного краю, починали усвідомлювати, хто вони, і те усвідомлювання переростало з
часом у любов до рідної землі, виливалося потім у пісню, у музику. Але само просто так
нічого не буває. До всього того доклали своїх сил і серця пан Михайло і пані Софія, щоб
не росли їхні діти бур’яном на світі, а щоб могли гідно і своє життя влаштувати, і своєму
краю користь принести. І подорожі ті були в тім зовсім не зайвими. Треба було
прищепити хлопцям любов до тієї землі, де вони народилися, де росли. І показували їм
батьки всю красу тієї землі, всю її велич, вчили їх дослухатися до легенд, що промовляли
до них з кожного куточка, з кожної стежини. Карпатські гори і плаї, ліси і потічки, де
приходили в їхні сни чарівні мавки і добрі чугайстри.
Перед дорогою вряди-годи мали, окрім традиційної, ще й свою, родинну молитву,
придуману батьком-таки, Михайлом Бараном. Це було дуже щире, особисте звернення до
Бога. І Бог завжди до нього дослухався і посилав родині злагоду — і це було головне. А
якщо і випадали труднощі і випробування, то й за те Богу дякували, бо після подолання
тих труднощів ставали згуртованішими, міцнішими, набиралися нових сил та дужості.
Всевишній Царю наш Небесний,
Молитву щиру цю прийми
І рідний край наш, край воскреслий
Святим знаменням осіни.
Батькам, мамам, братам бездольним,
Кого прийняв до себе Ти,
гріхи їх вольні і невольні,
своєю ласкою прости.
І вислухай молитви їхні,
вони ж помоляться разом,
щоб Україна вічно квітла,
твоїм огорнена теплом.
Батьки, мами, брати і сестри,
які у вічність одійшли,
молітеся, щоб щедрі весни
вовіки-вік в наш край прийшли.