СОФІЯ
Не треба бути великим психологом, щоб зрозуміти, яке велике єднання звичайної
людської любові, котра ніколи не буває зовсім звичайною, і великого духовного світу
панує між Михайлом Бараном і його дружиною Софією. Питаю трохи знічено (боюся
бути не вельми делікатною):
* Михайле Миколайовичу, а як ви познайомилися із своєю дружиною?
Той просвітлено усміхнувся, ніби й справді скинув біля п’яти десятків років.
* О, це ціла історія… Найперще те, що я її довго шукав, а знайшов цілком несподівано…
Але почну не з того… Я служив при війську, служив довго, майже п’ять років. І по такім
довгім часі я нарешті повернувся у Львів. А треба вам знати, що служив я у Брянській
області, на Смоленщині, а потім у Литві. І так я скучив за своїм Львовом, за його
вулицями, за людьми, що відразу ж подався на Високий Замок, щоб звідти подивитися на
рідне місто і обняти його своїм поглядом.
І, звісно ж, скучив за нашим пісенним світом, за звичаями нашими і святами. Тому,
коли повесні молодь почала гуртуватися на гаївки, я пішов також. Одні йшли, ховаючись,
бо знали, що неодмінно будуть намагатися нам перешкодити, а інші, як-от, приміром, я,
йшли собі відкрито, бо не бачили в тому ніякої крамоли. Бо хіба ж це злочин — закликати
весну, славити любов і цвітіння рідної землі? Але дехто думав не так і дивився на нас, як
на злочинців…
Розлігся крик:
* Облава!
Дівчата звереснули, як при навалі татарської орди. Всі врозтіч.
Я вскочив у Святоюрський сад, щоб трохи перечекати, доки “воронок” від’їде з тими,
кого йому вдалося вполювати. Дивлюся — аж поруч зі мною дівчина принишкла.
Тремтить, біднятко, боїться. Ну, тут я, звісно, відчув себе козаком і — хоч на шаблі за неї,
за ту дівчину, хоч ще не знав, хто вона така.
* Не бійся, — кажу їй. — Тут тебе ніхто не знайде. І не скривдить. Не бійся. А як тебе
звуть?
І почув тихе, ніжне, як музика:
* Софія.
* А звідки ж ти, Софіє?
Чомусь мені було так гарно повторювати її ім’я. До імені того я змалку звик, бо то було
ім’я моєї матері. А тепер мені здалося, що це ім’я — найкраще в цілому світі. Я
повторював його подумки, як пісню:
* Софіє, Софіє…
Вже від’їхав “воронок” зі своїми жертвами. Та ми знали, що ще, певно, залишилися
декотрі, щоб виловлювати решту.
* Не бійся, — заспокоював я Софію, — я тут всі ходи і виходи знаю.
І пішов я її провести. По дорозі й роздивився: дівчина була напрочуд гарна. Родом
вона була з Бойківщини, з села, що ніжно так називалося — Вишенька. З-під її города
джерельце било і струмок витікав — теж з іменем Вишенька. Певно, й дівчина тому на
вишеньку схожа була.
І сталося те, що мало статися: я закохався. Не довго й тягнули. А чого тягнути?
Дівчина була бідна, та й я не з багатих. Та зате ж гарна яка! От і вирішили ми звити своє
гніздечко. І, мабуть, добре вирішили, бо живемо ми з моєю Зонею не мало, не багато, а
сорок п’ять років.
* О, то це вже до золотого весілля недалеко.
* Справимо, справимо своє золоте весілля. Але ще попереду моє 75-річчя. На 70-річчі у
мене до тисячі людей було. І я був радий, що люди пам’ятають і шанують мене. Це,
знаєте, якось надихає і зобов’язує. Прийшли мене привітати і хори, і ансамблі, і окремі
шановані люди — і цивільні, і військові. А я люблю людей і радий, що й вони мене
люблять.
ТУТ ЖИВУТЬ ТРАДИЦІЇ
Я все намагаюся вникнути в життя цих двох людей — Михайла Миколайовича і пані
Софії, намагаюся пережити це життя сама, в уяві своїй — не можу. Бо стільки випало на
їхню долю труднощів, що й не сказати… І вони пережили їх удвох. А може, від того таке
духовне єднання? Може.
Пані Зоня любить розповідати про своїх синів.
* Ось щойно Тарас повернувся, — горда така, мати: такого сина має. — Найвищу
нагороду дістав на міжнародному конкурсі в Угорщині.
Щаслива. Бо ж хіба ні? Батько стриманий, не дуже хвалиться своїм щастям: мовляв, а щож
тут дивного? Я знав, що так буде, так і мало статися.
А Орест?.. Хіба ж легко йому обіймати таку високу посаду — директора Львівської
державної обласної філармонії? Але ж тут також нема нічого дивного для Михайла
Миколайовича. Він знає, він впевнений, що його сини не могли б бути інакшими, не мали
б права, не сміли.
Але ж я знаю, що нічого не буває просто так, само по собі. Мусять бути якісь
передумови. Я розумію, що Михайло Миколайович і його дружина невсипно займалися
своїми синами, вчили, виховували. Все це так. Але мусить бути ще якась таємниця… Яка?
А може… може… Очевидно, так і є.
Я раніше ніколи не бувала в оселі Михайла Миколайовича. А от тепер випала нагода:
просто треба було взяти дещо з паперів. І от ми з моїм чоловіком Лайошем переступили
поріг того незвичайного світу — світу традицій і сучасності, світу прекрасного і
дивовижного. Диво починалося вже з передпокою, бо коридором назвати ту частину
помешкання просто язик не повертався. А потім втрачаєш відчуття реальності і вже не
помічаєш, де починається світлиця, бо все це разом, вся оселя — це такий собі своєрідний
музей. Але музей — це щось у вітражах, трішечки ніби бутафорне. А тут — все справжнє,
живе, близьке і дороге господарям. І мимоволі цей трепет святості передається і Вам.
Картини, картини, картини… Менші і більші, зовсім маленькі і досить великі. Дещо з
того — подароване авторами, дещо придбане, а більша частина картин намальована самим
господарем. Церкви, образи, близькі люди, Карпати, портрет Шевченка… Отака собі
виставка вдома…
Тут висять ще й інші реліквії: шабля, булави, пістоль, бандура, змайстрована самим
Сармою-Соколовським, котру автор-майстер власноручно подарував пану Михайлу. Боже
мій, та тут можна дивитися на кожну річ, на кожну картину, гублячи лік часу і забуваючи
про все на світі.
А писанки… скільки їх! І всі такі різні, з такою любов’ю зроблені або підібрані.
Позаздрив би будь-який колекціонер. Зі смаком вибиралися найкращі, найоригінальніші.
А он ці три двоюрідний брат пана Михайла аж з Америки передав. Коваль-писанкар —
явище унікальне. І як можна поєднати такі різні професії: одна вимагає сили, а друга —
тонкої вправності ювеліра і смаку художника. Найкращий писанкар. Кращих від його
писанок, певно, і немає. Для продажу не робив, роздавав просто так, дарував. Є його
писанки в музеях Америки. Американський президент — і той має його писанки. А тепер
от ще є у Михайла Миколайовича Барана.
Кожен рік ця колекція поповнюється новими надбаннями. Дещо зроблено і своїми
руками. Он ті, такі цікаві, з кораликів… То ж яка праця! Уявляю собі подружжя за тією
клопіткою роботою. Треба бути уважним, щоб чогось не наплутати. Уявляю собі, як час
від часу вони звертаються одне до одного:
* Подивися, Михайле, чи так гарно буде?
Або:
* Глянь, Зоню, що вийшло…
І, звичайно, в такій роботі має бути єдність, духовне, високе єднання душ.
І задумаєшся: адже кожна писанка писалася на добро. Скільки ж добра зібрано в цій хаті,
у тому куточку на Землі… Я розумію, що пишу не надто переконливо, що хтось скаже:
* Хіба таке буває? В наш час? В наші дні?
Буває. А якщо хтось не повірив, то значить, у мене забракло хисту описати той куточок у
звичайному міському будинку, де висять на стіні сопілки, а серед них і та, котру
подарував кобзар Євген Адамцевич синові Михайла Барана. А ще тут висить теленка,
подарована Народним художником, а також сурма, жоломига, змайстрована Василем
Митрованчуком — викладачем Дрогобицького педінституту.
А ми часом дивуємося, що наші діти забувають традиції. Ні, діти і внуки Михайла
Барана росли серед того всього і кожну хвилинку мали пам’ятати, хто вони і якого роду.
Ніхто їм про те, можливо, не нагадував, а може, й дідусь з бабусею, показуючи на шаблю,
що висіла на стіні, казали часом:
* От бачите, хлопці, з якими шаблями козаки колись в походи ходили.
І тоді малого Юрка і Нестора, як колись і їхніх батьків, Ореста і Тараса, очевидно,
проймала гордість, коли хтось із знайомих казав:
* Ото козаки ростуть!
А я сиджу в тій оселі, і не хочеться йти звідси, бо тут свій дивний світ, в якому
робишся чистим і високим, як після сповіді і причастя. І хочеться покаятися перед тими
поважними і зовсім світськими людьми. В чому? Та в тому, що не все, ой не все ми
робили, як належалося б, щоб зберегти наші традиції, нашу мову, нашу пісню, честь роду
свого і любов до своєї рідної землі.
* Газдо, сідай вже до столу, — так звертається господиня до пана Михайла. Ні, це треба
чути, з якою повагою вимовляє вона ті слова.
Ось вона, наша українська інтелігенція, котра не називає себе елітою, а просто є нею. І
я щаслива, що можу написати про тих людей не з архівних документів, не з чиїхось
розповідей, а з теплого і щирого спілкування з ними.