ДОРОГИЙ ПОБРАТИМЕ МИХАСЮ, ЗДОРОВ, СЛАВНИЙ КОБЗАРЮ!
Ще недавно за моїм повним столом сиділо рясно застільних приятелів, а де вони
зараз? Ні Петрів Токарів, ні Васильків Пікуликів. А ти, Михасю, не зрікся мене, старого і
хворого… А я, не відчувши твоєї щирості, не раз ображав тебе, однак ти, пам’ятаючи
Господню Молитву, прощав мені мою провину. І тепер я, як на сповіді, прошу в тебе
прощення, і мені вже бракує часу, щоб подякувати за твою приязнь до мене. Ти, Михасю,
в сто крот чесніший від бандуриста Ярослава Чорногуза: я йому, як і тобі, надіслав
привітального вірша до Великого Збору Кобзарів, а він мені і досі навіть не
зателефонував. Чорногуз як чорногуз: не збагнув кобзарської суті і тому склав пісню про
отамана-бандита Григор’єва, прізвище якого аж ніяк не вписується в нашу мову. А в
журналі „Культура України” надрукував текст не кобзарської пісні, який назвав
„романсом”, — справжній болотяний чорногуз. А зараз я шкодую, що подарував йому
великий кобзарський альбом — пісень та дум Федора Жарка. Взагалі до киян-бандуристів
я втратив приязнь, бо вони — не галичани. Про що скажу в моєму відкритому листі, що
вже готую. А час все посувається і посувається — і я вже на порозі патріарших років —
90. Не думав я, що мій вік буде таким довгим. Однак із ясним мисленням і з бажанням ще
писати та грати на бандурі, не хочеться помирати. А ще — залишати справжніх
побратимів, між якими Ти, Михасю, посідаєш чільне місце. Гортаючи мій архів, я
натрапив на „Пісню про голубі Карпати”, яку надсилаю тобі: може, котрийсь із твоїх синів
підбере відповідну мелодію.
Надворі давно — глупа ніч. Спить Варя, а я ще друкую тобі листа і боюся, щоб він не
став останнім. Дуже скучаю за тобою і журюся, що вже ніколи тебе не побачу. Щиро
вітаю Зоню і Ваших синів.
Тебе ж, Михасю, преміцно пригортаю.
Молитовно твій М. Сарма-Соколовський.
31.5.99.
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
Дорогий друже Михасю, я тебе навіть не уявляю злим, бо Ти — мій Побратим.
Почуваюся, що вже — довго не протягну. Однак ще надрукував на машинці вірш як моє
привітальне слово до Першого Кобзарського З’їзду, і хочу, щоб Ти або котрийсь з Твоїх
синів зі сцени прочитав… А по З’їздові Ти десь його надрукував, разом зі своїм дописом.
Шкодую, що тільки Варя слухала твій та твоїх синів кобзарський виступ по радіо, а я в
той час — святив паски. Дякую тобі, Побратим, за „Дзвона”, але ще не встиг його
погортати. Поволі опрацьовую кобзарські пісні, щоб у них не було недоречних рядків,
створених майже неосвіченими співцями. Тому „Дума про кобзаря-бандурника” більше
досконала, ніж інші, бо її створив Пантелеймон Куліш. Вже опрацьовані тексти пісень, я
тобі надішлю в конверті з іншим листом. А зараз я заледве друкую тобі листа. Вітай на
З’їзді кобзарів, яких вже ніколи не побачу і навіть не почую по радіо. Даруй, що мій лист
не дуже послідовний та з помилками. Щиро вітаю Зоню та Ваших синів!
Молитовно Ваш о. Микола.
Другий день Великодня 1999 року.
P.S. Коли одержиш мого листа та вірш — будь ласка,зателефонуй.
ДОРОГИЙ ДРУЖЕ МИХАСЮ, ЗДОРОВ, СЛАВНИЙ КОБЗАРЮ!
Бог свідок, що я на Тебе не гніваюсь: життя є життя. Мене мучить інше — я втрачаю
інше і цього листа друкує Варя. Маю приємність: в Дрездені друкується моя книжка
поезій „Дорогою жнив”. Якщо з’явиться вона у Львові в продажу — купи собі й мені. Я
відшкодую Тобі гроші. В травні виповниться мої дев’яносто — сподіваюся, що Ти до мене
завітаєш, як дорогий гість і може з Дозею. І тоді Ти побачиш на стіні мою бандуру, яка на
Тебе чекає. Хочу дожити до того ччасу, щоб Тебе обійняти і поцілувати в Шевченківську
лисину. Багато приятелів у мене було, а залишилися лише побратими, в числі яких ти —
найперший. Лише зараз я і Варя вітаємо Тебе і Твою родину із Новим роком, як з новою
добою! Зичимо міцного здоров’я, як сталевий мотуз учетверо! Надсилаю Тобі світлину, на
якій я і мої друзі на Козацькій Могилі на Великдень 1993 року слухаємо кобзаря Івана
Скотаренка. Хай живе по ньому світла пам’ять.
Преміцно обіймаю.
Твій побратим Микола Сарма-Соколовський.
25.01.2000р.
ПІСЛЯМОВА
Я завершую свою книжку, свою скромну працю. Але дума про час не закінчується:
вона звучить і звучатиме до тих пір, доки живуть на землі кобзарі. А кобзарі будуть жити
завжди.
Росте і не всихає родове дерево Михайла Барана. Сини і внуки його продовжують ту
думу про час. Та й сам батько Михайло — гетьман роду свого, полковник козаків
Прикарпатської Січі, дякувати Богу, ще при силі і здоров’ї. Чи хтось може пригадати собі,
чи якийсь добрий захід обходився без його участі або, принаймні, без йогго присутності?
А матеріалів та дорогих реліквій, фотографій, листів та відгуків на виступи його хорів та
капел, на виступи тріо „Жайвори”… Я не використала й сотої долі тих скарбів, що
зберігаються в оселі пана Михайла, в його світлій та розумній голові.
Кладу руку на свою завершену, або ще не зовсім завершену книжку, бо , хто знає,
можливо, я ще до неї повернуся. Отже, кладу руку на свою книжку і вимовляю щиро, як
клятву:
* Писала її щиро, без принуки, без надії на якийсь зиск чи винагороду. Писала її за
велінням власного серця, за покликом своєї музи.
Я б не написала її без допомоги Михайла Барана та його дружини пані Софії. Їхні
розповіді, книги відгуків, листи їхніх друзів, фотографії, дух їхньої оселі, — все це
допомагало мені. Вірю, що ця праця поцінується людьми. Якщо не тепер, то колись. А
якщо ні, то, значить, забракло мені хисту, і в такому випадку доведеться мені просити
вибаченнняу того великого і чесного роду. А зараз я доземно кланяюся Михайлу Барану і
пані Софії і дякую їм за те, що вони є. Мандруючи з моїм чоловіком-кобзарем Лайошем
Молнаром кобзарськими стежками та шляхами, ми вряди-годи перетинаємо дороги
Михайла Барана, віднаходимо його сліди. Його люблять, шанують, знають і пам’ятають. І
ми радіємо: а може, й наші голоси долучаться до тієї думи про час…
А зараз… заграйте мені, пане Михайле, на своїй бандурі. Нехай я достойно завершу
свою „Думу про час”. Ось так… Дякую.
„Наша дума, наша пісня
не вмре, не загине…”
(Т. Г. Шевченко)