СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ!
Дорогий побратиме Михасю!
Я знаю, що ти мене любиш, приділяючи мені щиру увагу. Я завше думками коло тебе,
бо ти в мене — єдиний. Мені ще хочеться дружити з Романом Кудликом і я хочу йому
надіслати „Коріння пам’яті”, але не знаю його адреси, тому прошу тебе надіслати її мені,
але терміново. Я тобі подарував колись світлину, ще з Карелії, а зараз надсилаю тобі до
неї давній вірш, якого ти використаєш у своїх публікаціях. Я його написав ще в Карелії. Я
і Варя вдячні тобі, що ти по телефону відгукнувся схвально на мою книжку. Почуваюся
трохи ліпше, навіть віршую. Твої світлини, що ти нам надіслав, — чудові! Дивлячись на
них, ми з Варею відчуваємо твою і Зоні гостинну домівку. Боже, бережи завше це славне
вкраїнське подружжя!
Молитовно Ваш о. Микола.
12.10.97 р.
ХРИСТОС ВОСКРЕС! СЛАВА УКРАЇНІ!
Дорогий Побратиме Михасю, — найдовшого віку тобі та лункого голосу!
Наче підкралася до нас весна, що за руку привела Великдень. Всі радіють, а я пори
року споглядаю лише у вікні. Однак, якось дістаюся до машинки і щось друкую. Коло
мене, крім Варі, нікого немає — постійна духовна самотність. Михайло Шевелєв давно
мене зрікся. Вряди-годи мене відвідує Іван Каракеша — добрий, але звичайний собі
малорос, як і загал. Надіслав я мою книжку Дубасові і Кудликові, але вони мені чогось не
відповіли. Мені дуже наприкрилося бути калікою, вже хочу вмерти, а смерть чогось
зволікає: дурю себе, що я комусь потрібний. Часто згадую тебе, як єдиного Побратима, а
ти від мене — дуже далеко. Тобі я мало пишу — не хочу набридати, як жебрак, сумними
листами. Я й досі не збагну: чому в тебе немає згоди з Дацюком? Ви ж — сусіди. Не
тільки ви, а всі наші демократичні угруповання живуть у незгоді, що властиве нашій нації.
Навіть Церкви сваряться! Тому я не дуже вірю в їхню святість. Бог є, але не такий, якого в
людське поняття втілила Церква: пощо Йому людська, недосконала подоба, якщо Він —
Дух? Однак і Україні потрібна духовність, без якої не побудуєш Держави. Але досить
сумної філософії — живи, Друже, й далі повним українським життям, бо ти за своїм
покликанням — справжній Народний Кобзар Михайло Баран, зі своїми синами-кобзарями
Орестом і Тарасом. А ще — ти маєш чудову подругу життя Зоню. Я і Варя щиро бажаємо
кобзарській родині Веселих Великодніх Свят!
Ваш молитовно о. Микола Сарма-Соколовський.
18.04.98р.
ДОРОГИЙ ПОБРАТИМЕ, СЛАВНИЙ КОБЗАРЮ МИХАСЮ!
Я знаю, що тебе обуяла Слава і тобі — не до мене, хоч я вже — на останньому прузі
життя, без надії, що тебе ще раз побачу. Однак поволі з допомогою доброго чоловіка
Павла Ситника доводжу до кінця велику бандуру (Павло хоче стати майстром бандур).
Якщо зможеш — дістань на фабриці хоч одну бандурну деку та кілочків. А ще мені
бракує ключа та металевого гребінця, за якого чіпляються струни, а я не заборгую. Все
мені може привести Олесь Тран, що закінчив Школу кобзарів і вже навчається на
шостому курсі Духовної Академії імені Андрія Шептицького. До мене мав приїхати
кобзар Горбаль з директором Переяслівського кобзарського музею не так відвідати, як
узяти великий портрет Шевченка для Спілки кобзарів, але, мабуть, не приїдуть, а причина
мені відома. Кобзар Ярослав, як звар’ював, раптом склав пісню про отамана Григор’єва, в
якого було програмою: „Бей жидов — спасай Россию”. Я ще хлопчаком бачив звірські
вчинки бандитів отамана Григор’єва. А чому Ярослав Чорногуз не оспівав бодай одного
героя УПА? Дуже зле, що кобзарі Східної України ще й досі упереджено ставляться до
Галичини та до її визвольної боротьби проти московського окупанта. Я свою думку
одверто висловив у листі до Ярослава Чорногуза і він, напевне, на мене розгнівався, й
тому до мене не приїхав пан Горбаль. Та я цим не гризуся і портрет Шевченка подарую
львівській Спілці кобзарів. Зараз наполегливо працюю над документальною повістю „У
слонці”, в якій розповідаю про Карелію: УСЛОН, УСЛАГ та Біломор-канал, де я ще
юнаком відбував п’ятирічне покарання за мою активну причетність до підпільної
молодіжної організації СУМ. Ти маєш таку світлину, датовану 1932 роком, з котрої ти
намалював гарний портрет. Даруй, що мій лист із помилками, причина — склероз та
розумова перевтома. Мені і Варі дуже приємно, коли ти нам телефонуєш із далекого
Львова, якого я вже ніколи не побачу. Щиро вітаю Зоню, Ваших славних синів-кобзарів, а
тебе ніжно цілую в мудру лисину. Вітання від Варі і Миросі.
До скону твій побратим о. Микола.
2.8.98.
ДОРОГИЙ ДРУЖЕ МИХАСЮ, СЛАВНИЙ КОБЗАРЮ!
Друкую тобі вдруге листа, хоч ти мені на першого не відповів: певне, мотаєшся, як
завше, а я далі волочу по кімнаті подвійні металеві милиці, чи довічні кайдани з думкою,
що я тебе чимось образив, бо ти трохи став іншим, як був. Я поволі доробляю велику
бандуру, взірця чернігівської, але не знаю, чи встигну її оздобити, а бандура комбінована
із різного матеріалу, буде єдиною на Україні, і, певне, за своїм звучанням, але не знаю, хто
на ній гратиме, бо я вже на кінцевій зупинці. Часто думаю про твоє славне кобзарство і
шкодую, що по ньому залишиться лише відгомін, а ти ще маєш літературні здібності, але,
за браком часу, їх не використовуєш, а справжній літературний доробок — вічний,
невмирущий. Подумай добре про це, бо ти вже розміняв восьмий десяток. А твою пісню
понесуть далі твої, вже уславлені сини.
Трохи про себе. Наполегливо працюю над документальною повістю, що має назву „У
слонці”, в якій розповідаю про Карелію: УСЛОН, УСЛАГ та БЕЛБАЛТЛАГ, де я, ще
юнаком відбував покарання за мою активну причетність до підпільної молодіжної
організації СУМ. Про це свідчить світлина, яку і ти маєш, навіть зробив з неї чудовий
графічний портрет, що мене, як твого побратима, дуже тішить. Я ще й досі не маю
реабілітації, а тому одержую пенсію 30 гривень, навіть не маю за що купити друкарської
стрічки, і Варя завше свариться, коли мені її купує. І я радію ще, бо й досі друкую на тому
папері, що ти мені передав. Вже три роки, як я паралізований: зміни пір року бачу лише у
вікні. А у моєму вікні — знову осінь і, мабуть, остання, і тому я завше чекаю на твоє
ласкаве слово, як Побратима великої кобзарської душі. Я за своїм віком — патріарх, і
гніватися на мене молодим — великий гріх, а я ще й — найстаріший український
священик. А недавно відвідав Новомосковський патріарх Філарет, який йшов попри мій
поріг, але не зважився переступити, мовляв, за браком часу. Тому я завше молюся до
Заходу і шкодую, що я, формально, не належу до Української Греко-Католицької Церкви,
бо дуже не терплю московське, агресивне православіє (ортодокс). На цьому кінчаю мого
листа. Щиро вітаю Зоню та Ваших синів-Соколів.
До скону твій о. Микола
10.9.98.